«И ОДИН В ПОЛЕ ВОИН!»

(січень-квітень 1945 року в контексті подій Другої світової війни)

Сьогодні, коли так зване прогресивне людство готується восени наступного, 2015 року відмічати 70-ту річницю перемоги вже не існуючої нині держави із досить штучною назвою “СРСР” над гітлерівською Німеччиною та її союзниками, політики, журналісти, історики дуже багато говорять про бойовий подвиг радянського солдата, його мужність та героїзм. Однак чомусь мало хто бажає згадувати, що супротивник, котрий завадив комунізмові захопити ледь не весь тодішній цивілізований світ і з яким увінчані червоними зірками залишки народів колишньої Російської Імперії звитяжно боролися, теж був, говорячи образно, “не ликом шитий” і міг постояти за себе у найтяжчі хвилини власного буття. Незрозумілим чином перекручуючи влучне народне прислів’я «Победителей не судят», інтелектуальна еліта нашої аж надто, як здається, демократичної вже країни й досі, певне, стидається шукати відповідь на питання, завдяки чому, наприклад, “біснуватий фюрер” не лише підкорив майже весь континент, але за короткий час дійшов навіть до Волги? Що, окрім абстрактного “фанатизму”, примушувало солдат вермахту чинити шалений опір Червоній армії під Сталінградом та Курськом, в лісах Білорусії, в Угорщині, на околицях Варшави? За яких причин вони й у грудні 1944 року, коли вже давно стала зрозумілою неминуча поразка Берліну, не бігли у власні тили дикою масою, а вперто боронили кожне місто, район, вулицю?

Всім, хто коли-небудь вивчав минувшину Третього Рейху, зразу ж впадає в вічі, що історія його досить чітко розподіляється на декілька самостійних періодів. Так, стосовно 1933 – 1938 років можна говорити, як про підготовчий етап створення даного геополітичного об’єднання, 1939-1940 назвати часом його найбільш активної зовнішньої політики, 1941- 1943 – спробою на власну користь вирішити питання взаємовідносин з міжнародним більшовизмом та ліберальною демократією. І, звісно річ, слід мати на увазі початок 1945 р., коли, вже навіть позбавлені історичної перспективи та будь якої надії, націонал-соціалісти продовжували битися з відчайдушною доблестю.

Утримуючи передову

В розглядуваний період часу оборонні лінії армій Рейху на Заході проходили по річках Маас та Рейн, а в Східному регіоні складали химерну лінію, звивини якої намагалися повторювати контури Дунаю. Це було все, що залишилося від гігантських колись театрів бойових дій, чий розмах мав засвідчувати народам світу велич арійського духу. Тепер же Гітлер та його оточення намагалися втриматися саме на зазначених рубежах.

Ще у вересні передостаннього року війни Головне командування збройних сил Третього Рейху вдалося до планування операції, котра, отримавши назву «Wacht am Rhein» (“Варта на Рейні”), повинна була кардинальним чином змінити розклад сил в Європі. Зокрема, УІ армії під командуванням оберстгруппенфюрера СС Зеппа – Дитріха ставилося завдання не лише форсувати Маас між Льєжем та Ніу, але й, здолавши Арденські ліси, захопити місто Антверпен. В той же час танкісти генерала Хасса фон – Мантейфеля націлювалися до кидка на Брюссель, а бійці Е. Бранденбергера та Ф. Штудента – у Південну Бельгію. З іншого боку, радянським частинам готувався сюрприз у вигляді акції «Fruehlingsaufwachung» (“Пробудження весни”), реалізація якої призвела б до оточення й повного знищення 3-го Українського фронту. І хоча, як відомо, повністю втілити в життя зазначені теоретичні розробки германцям не судилося, досягнуте ними варте окремої згадки.

Перш за все слід відмітити, що навіть часткові успіхи німецької зброї в Арденах були неможливі без діяльності службовців 150 танкової бригади штурмбаннфюрера СС Отто Скорцені, котрі в тих нелегких умовах зарекомендували себе не тільки прекрасними водіями бойових машин, але й кваліфікованими розвідниками. “Окремо відібрані групи добровольців, - згадував дещо пізніше безпосередній учасник тих далеких подій, - кожен з яких вільно розмовляв англійською мовою, перевдягнуті в американську форму та мундири британської військової поліції, закидалися в глибокий тил ворога. Тут, будучи озброєні зброєю виробництва США й гасаючи на джипах, вони, змішуючись з відступаючими янкі, сіяли серед останніх паніку, вказували хибні напрямки руху колон, тощо”.

Функції підрозділу спеціального призначення виконував й особовий склад 1-го корпусу в складі дивізій СС “Лейбштандарте” і “Гітлерюгенд”. Рухаючись густою сіткою доріг між Холлератом та Кревинкелем, їх авангардні з’єднання, окрім ліквідації вогневих точок супротивника, забезпечували порядок на прилеглих магістралях, чиє насичення бойовою технікою й при мінімальній атаці американських літаків могло закінчитися катастрофою.

На світанку 16 грудня 1944 року власну майстерність отримали змогу показати й гітлерівські артилеристи. “Земля стугоніла від розривів німецьких снарядів і, здавалося, не було в околицях жодного місця, де від них можна було б сховатися. Стінки навіть глибоких окопів розбивало вщент за лічені хвилини, мілкі ж укріплення й взагалі “вмирали” за секунди, ховаючи у власних нетрях розгублених солдат. Варто зізнатися, що ніхто не чекав подібної люті від тих, кого вже почали вважати нікчемами та слабкодухими”.

Використовуючи розгубленість супротивника, в атаку пішли основні сили. 12 гренадерська дивізія, користуючись підтримкою двох рот танків Т-У “Пантера” й 501-го батальйону важких гусеничних машин “Королівський Тигр”, прорвала оборону ворога під Лосгеймом і за короткий термін оволоділа населеними пунктами Ланцерат, Хонсфельд, Бюллінген, Шоппен, Онденвааль, Тірімонт, Люнневіль, Ставло, Стомон, Шене, Ле-Глез. Тоді ж формування Ваффен - СС “Рейх” і “Гогенштауфен” захопили Бюллінген, Мальмеді, Бюффенбах, Барак де Фрактур, Мангай, причому в сутичках за них особливо відзначилися обершарфюрер 2-го полку СС Ернст Баркманн (підбив декілька самохідок М-4 “Шерман”), а також його товариш по зброї, гауптшарфюрер Франц Фраушер (31 грудня отримав Рицарський хрест за знищення 9-ти “Шерманів”). Протягом 1-6 січня 1945 р., втілюючи в життя стратегічну ініціативу «Nord Wind» (“Північний вітер”), бійці есесівських формувань “Гетц фон Берліхінген” та “Фрундсберг” взяли курс на Ельзас й Страсбург.

...Та, не дивлячись на всі ці досить гучні успіхи, вже до 10.01.1945 року німці відійшли на свої початкові рубежі, себто – за Рейн. Й пояснюється даний крок не міфічними “перевагами в загальній стратегії” з боку Вашингтону, - просто в бліндажах протилежної частини континенту загальне становище їх настільки погіршилося, що знову потребувало максимального напруження сил...

На головному напрямі

Попервах становище на Сході зовсім не віщувало біди. Дійсно, у серпні 1944 р., через зраду сателітів в Софії та Бухаресті, довелося евакуювати війська Третього Рейху з Болгарії і Румунії. Через місяць групи армій «Е» та «F» під командуванням фельдмаршала фон – Вейхса залишили Югославію, за втримання якої під німецьким контролем наклали власними життями майже всі солдати дивізій СС “Кама” і “Скандербег”, а “Принц Ойген”, зазнавши величезних втрат під Вуковаром (січень 1945), відійшов на територію Австрії. Але, з іншого боку, вдалося провести серію успішних оборонних боїв у Галичині, приборкати так зване «Словацьке повстання», втримати – шляхом заміни маршала Хорті генералом Салаші - в орбіті свого геополітичного впливу Угорщину. Катастрофа прийде дещо пізніше, й страшніше за все – звідти, відкіля в Берліні її майже ніхто не чекав.

До 20.12. 1944 р., не дивлячись на відчайдушний спротив, гітлерівці, поступаючись масованому тискові “сталінських соколів”, змушені були відійти за Дунай, пропустивши червоних на південний берег озера Платензее (Балатон). Скориставшись подібного роду тактичною помилкою ворога, 6 гвардійська танкова та 46 загальновійськова армії СРСР взяли в лещата Будапешт. Проте на деякий час тут встановився своєрідний цейтнот, оскільки радянські виявилися не в змозі розчавити чисельний гарнізон міста, а цей останній не мав сил остаточно відбити нападників.

26 грудня, з метою деблокувати колишню столицю Імперії Габсбургів, сюди з-під Варшави було перекинуто 4 танкову дивізію СС “Мертва голова” та 5 з’єднання СС “Вікінг”. Два контрнаступи, в ході яких, здавалося, навколишній сніг зробився бурим від крові німецьких солдат та їх союзників, захлинулися. Вперті бої за квартали, вулиці та площі тривали до 10 лютого 1945 року. 11.02., пересвідчившись у безперспективності перебування в облозі, 30 тисячне угрупування пішло на останній прорив. З якого, проте, вийшло лише 700 чоловік, а дивізії СС “Флоріан Гейер” та “Марія Терезія” й зовсім припинили своє існування.

В 4.30 ранку 6. 03. 1945 року, піддавши ворожу передову масованому мінометно-гарматному обстрілові, німці розпочали чергову вилазку проти комуністів. Їх частини, зокрема – 2 та 4-ті танкові корпуси СС, дивізії “Рейхсфюрер СС”, “Гогенштауфен” та “Хорст Вексель”, виявляючи зразки мужності та самовіддачі, наносили більшовикам удар за ударом, намагаючись відсунути зрадливу гадюку фронту якомога далі на схід. Але через різні причини – так, зберігаючи фактор раптовості головного удару, солдати внутрішніх гарнізонів часто прибували на передову втомленими, мокрими до нитки, змерзлими та голодними, мала також місце неузгодженість артпідготовки, після якої попереджений нею супротивник очікував атакуючих майже неушкоджений, тощо – до 19 березня їм вдалося просунутися максимум на 42 кілометри. Удар же у відповідь, що його завдала Червона Армія впродовж наступних двох тижнів, примусив гітлерівців не лише повністю очистити Угорщину, а й розпочати відхід в межі австрійської Штирії.

З 1 квітня вцілілі у попередніх сутичках з радянськими військами частини ще боєздатних формувань “Гітлерюгенд”, “Дас Рейх”, “Мертва голова” і “Лейбштандарте” намагалися організувати дієву оборону Відня. Маючи вигідні позиції на південний захід від зазначеного міста, в районі однойменного лісу, та поблизу мосту Флорісдорф, вони, однак, зуміли протриматися лише неповні одинадцять днів, крок за кроком здаючи власні окопи більшовикам, що значно переважали їх чисельністю. Врешті-решт, залишивши у комісарських лабетах 125 тисяч своїх полонених, армії Гітлера відсунулися ще далі, у Чехословаччину.

вольфцангель
Эмблема дивизии «Дас Райх» - рунический знак Вольфсангель.

На 6 – 8 травня 1945 року припадає остання спроба націонал-соціалістів утримати за собою Прагу. Саме тут угрупування Вермахту під керівництвом фельдмаршала Шернера, підсилене полком СС “Фюрер”, намагалося не лише придушувати можливі антигерманські виступи чехів, але й забезпечити вивезення на береги Рейну місцевих німців. Проте, розсіяні воєнним ураганом, герої нашого нарису опинилися в полоні: кому дуже пощастило – в північноамериканському, кому ж ні – у радянському.

“За фатерланд!”

До кордонів самої Німеччини війна, як відомо, докотилася вже восени 1944 року, коли, атаковані супротивником залишки групи армій “Центр”, дивізія СС “Мертва голова” й елітний підрозділ люфтваффе “Герман Герінг” крок за кроком відходили за Віслу та Дейме. Й не дивлячись на те, що там їх чекали додаткові резерви у вигляді ще 400 тисяч військовослужбовців і 1000 танків, у щасливу перспективу в нацистському таборі вже, звісна річ, мало хто вірив, продовжуючи битися або з відчаю, чи то від безсилої люті, або ж уникаючи таким чином розстрілу у марксистських таборах смерті.

На початку 1945 р., чіпляючись за кожен метр власної землі, вояки Третього Рейху вперто боролися за Померанію. Зокрема, в районі міст Штаргард та Штеттин дуже непогано показала себе гренадерські дивізії СС “Шарлемань”, “Валлонія”, “Лангемарк” і “Нідерланди”. Зокрема, остання, будучи евакуйованою на Захід через Балтику після невдач в боях за Мемель та Риту, потрапила під удар радянської авіації, причому корабель, на якому знаходилися чини вказаного формування, затонув прямо у відкритому морі. Багатьом голландцям, однак, пощастило врятуватися, й вони, будучи зведені в окремий танковий батальйон, захищали спочатку зазначений регіон, а трохи пізніше - береги Одеру. Крім того, 16 лютого на Східному фронті невеличкому угрупуванню з чотирьох дивізій, що організувало наступ в південно-західному напрямі, вдалося тимчасово зім’яти північний фланг червоних військ, якими керував маршал Жуков.

Не менш карколомно складалася й доля багатьох інших з’єднань. Так, 6-та гірська дивізія СС “Норд”, котрою на заключному етапі війни командував обергруппенфюрер Ф.-В. Крюгер, розпочавши бойовий шлях ще під заполярним Мурманськом, у грудні 1944 року чинила опір союзникам в Саарській області, а в березні 1945-го – на західних підступах до Рейну. Дивізія “Нордланд”, укомплектована головним чином датчанами, шведами, фінами, французами та швейцарцями, отримавши хрещення під радянською ще Нарвою, у відомій “битві з комунізмом європейських СС”, за даними січня-березня 1945 р., займала позиції неподалік від Данціга. 12-а Ваффен- гренадерська дивізія стримувала натиск Червоної армії в Сілезії, де 17 березня 1945 року в одному з боїв загинув її начальник, бригаденфюрер СС Франц Аугсбергер. До самої капітуляції Німеччини не складала зброї 24 гірська дивізія “Карст’єгер” Хайнца Гармеля.

... «В январе 1945 года ряды кавалеров Рыцарского Креста пополнили следующие восточноевропейские добровольцы: латыши гауптштурмфюреры Роберт Анкас и Мирвалдос Адамсонс, гауптшарфюрер Занис Ансонс, оберштурмфюрер Николайс Галдинс и гауптшарфюрер словак Густав Вендренский. В феврале и марте эту награду получили два датчанина: оберштурмфюрер Сорен Кам и гауптштурмфюрер Йоханнес Хельмерс, а в апреле – оберштурмфюрер Жак Лерой (бельгиец), французы унтершарфюрер Эжен Вамо, обершарфюрер Франсуа Аполло и гауптштурмфюрер Анри Фене. А в заключительные недели войны среди последних эсесовцев, награжденных тем же Рыцарским Крестом, снова оказались 5 латышей: унтершарфюреры Карлис Сенсберг и Альфредс Риксиньз, унтерштурмфюрер Андрейс Фрейманс, оберштурмфюрер Робертс Гайгальс и штурмбаннфюрер Вольдемар Рейнгольдс».

Берлінська епопея

1 квітня 1945 року Й.В.Сталін провів оперативну нараду, метою якої була розробка конкретного плану захоплення “головного лігва Третього Рейху” силами 1-го і 2-го Білоруського, а також 1-го Українського фронтів, що рухалися до гітлерівської столиці відповідно з центрального, північного й південного напрямків. Втім, чітка демаркація наступу закінчувалася десь в 65 кілометрах від самого міста; далі ж все ставало по радянському “спільним”, примушуючи маршалів-командувачів Жукова, Рокосовського і Конєва буквально воювати один з одним за те, хто першим досягне вирішального успіху в майбутній операції. Не жалкуючи для цього ні сил, ні особового вкладу ввірених їм частин, тим більше, що ворог продовжував шалено опиратися.

Розташувавшись на плацдармах в районі Кюстрина, командування 1-го Білоруського 15 квітня вирішило розпочати заключну операцію Другої Світової війни в районі Зеєловських висот шаленою 30-ти хвилинною артпідготовкою із залученням 8000 стволів. Комусь навіть спало на думку використати 150 могутніх прожекторів, котрі, за розрахунками горе-стратегів з Москви, повинні були засліплювати ворожих солдат в їх же власних окопах. Все, здавалося б, передбачили сп’янілі від попередніх успіхів більшовицькі верховоди, крім одного: перед ними, як і раніше, залишався дужий противник, недооцінка якого «была смерти подобна».

Вчасно дізнавшись про наївні радянські хитрощі, гітлерівське керівництво до початку обстрілу комуністами своєї передової вивело звідтіль усіх вояків. Коли ж шквал вогню вщух, бійці Вермахту, повернувшись назад, зустріли нападників, «освещаемых прожекторами и ставших поэтому очень удобными мишенями», влучними пострілами. Три доби продовжувалися кровопролитні зіткнення, після чого німці, просто не маючи змоги утримувати чисельно переважаючі радянські підрозділи, стали повільно відходити на запасні рубежі.

21 квітня Гітлер наказав генералу Теодору Буссе, 9 армія якого тримала оборону на Одері, терміново повертатися до Берліну. Наступного дня аналогічне розпорядження отримали й розташовані на Ельбі для боротьби з американцями полки Вальтера Венка, а також дислокована на північ від столиці Рейху 11 танкова армія Штейнера. Кожен з них пунктуально виконав дане розпорядження, бувше фактично останнім криком про допомогу.

... 25 квітня 1945 року головна цитадель Рейху опинилася в повній облозі. Радянському угрупуванню загальною чисельністю до 500 тисяч чоловік протистояли 2 неповні піхотні дивізії 47 корпусу Вермахту, дивізії СС “Нордланд” (саме тут 2 травня загинув її останній командир, бригаденфюрер Іоахім Циглер) і “Шарлемань”, залишки дивізій СС “Хандшар” та “Лангемарк”, латиський батальйон 15 гренадерської дивізії СС, окремі частини так званих “Альгемайне-СС” з охорони колишніх концентраційних таборів, 600 есесівців з особистого батальйону фюрера, група іспанських добровольців й російських вояків, неповнолітні хлопчаки з гітлерюгенду і підстаркуваті ополченці з “фольксштурму”. Й чи то вони були вже аж занадто сміливими, чи то, може, сталінське командування не виявило належного хисту, однак втрати радянських солдат тоді досягли страшної цифри у 400 тисяч поранених та загиблих...

Після бою

Формально ще 31 квітня, а формально – 8-9 травня 1945 року все було скінчено: з політичної карти світу, із свідомості людей, з їх душ щезла держава, якій величезна кількість німців та їх найбільш витривалі прибічники слугували не один рік поспіль. Хтось відчув полегшення, в когось виникла потреба зачаїтися, комусь все це набридло до останньої міри. Однак серед розбурханого гіркою поразкою тодішнього германського світу знайшлися й такі, хто ні на хвилину не збирався миритися з цією втратою.

Створена на заключному етапі Великої війни, 29 гренадерська дивізія СС (Перша італійська), хоробро відвоювавши проти американців на Західному фронті, 8-10 травня вступила в бій з комуністами-партизанами поблизу озера Комо. Після того, як в парку вичерпалися набої, легіонери пішли в рукопашну, полігши тоді майже всі до одного.

Частина військовослужбовців з дивізії СС “Шарлемань”, переважно ті французи, кого від додаткової мобілізації “звільнили” тяжкі поранення у попередніх походах, на початку травня 1945 стали повертатися на Батьківщину. Зустрівшись з демократичними ополченцями генерала де-Голя, вони, звісна річ, вчинили їм відвертий опір, під час якого більшість есесівців загинула.

Не визнали умов капітуляції й підлеглі генерала Леона Дегреля з дивізії CC “Валлонія”. Ледь вцілілі після боїв за Штеттин, звідкіля “на свободу” вирвалося тільки 700 чоловік, вони з квітня 1945 воювали в Данії та Норвегії, а ще трохи пізніше, наслідуючи приклад власного командира, намагалася перебратися до франкістської Іспанії.

Жертви Нюрнбергу

«Бывшего коменданта Освенцима Рудольфа Гесса пытали английские следователи, заставив его подписать ложное «признание», которое затем широко приводилось в качестве основного документа теории холокостного истребления. Гесс утверждал, что в газовых камерах Освенцима было убито 2,5 миллиона человек, и еще 500 тысяч заключенных умерли от других причин. Сейчас ни один серьезный или известный ученый не приемлет эти фантастические цифры.

Рядового СС Юппа Ашенбреннера заставили подписать заявление, в соответствии с которым он долгое время работал на передвижных газовых камерах-фургонах. И лишь только спустя несколько лет после войны он смог доказать, что в действительности в это время находился в Мюнхене, где обучался на электросварщика.

Фриц Заукель, во время войны возглавлявший немецкую программу мобилизации трудовых ресурсов, был приговорен к смертной казни на основании им самим подписанного документа №3057 – PS, в соответствии с которым его ведомство занималось массовым уничтожением людей. Лишь впоследствии оказалось, что тюремщики предупредили Заукеля, что, в случае отказа от дачи нужных следствию показаний, его жена и дети окажутся в советском лагере. «Я все взвесил и, думая о своей семье, подписал этот документ» - впоследствии заявил Заукель.

Подсудимого Юлиуса Штрейхера, впоследствии повешенного за то, что издавал порой сенсационную еженедельную газету, подвергали зверским истязаниям во время ареста. Его жестоко избивали, били ногами и хлыстом, заставляли слизывать плевки и пить слюну, прижигали сигаретами. Ему отбили половые органы, вырвали волосы на бровях и на груди. Ганс Франк был зверски избит двумя черными солдатами вскоре после ареста. Огюст Эйхгрубер, бывший гауляйтер Верхней Австрии, был изувечен и кастрирован в конце войны.

Американские солдаты неоднократно подвергали истязаниям бывшего капитана СС Конрада Моргена, безуспешно пытаясь заставить его дать письменные лжесвидетельства. Майор армии США предупредил генерал- фельдмаршала Эрхарда Мильха (кстати, еврея по национальности. – А.М.), чтобы он прекратил давать показания в пользу Германа Геринга. Американский офицер при этом сказал, что в противном случае его самого обвинят как военного преступника независимо от того, виновен он или нет. Иозефа Крамера, бывшего коменданта лагерей Берген-Бельзен и Биркенау, регулярно избивали до такой степени, что он просил поскорее убить его. Освальда Пола, возглавлявшего во время войны организацию СС, в ведении которой находились концентрационные лагеря (WVHA), арестовали в 1946 году. Его привезли в Ненндорф, где английские солдаты привязали его к стулу и избили до потери сознания. При следующих повторных избиениях он потерял два зуба. Затем его перевезли в Нюрнберг, где американские военные следователи интенсивно обрабатывали его в течении полугода на допросах, длившихся часами. Всего таких допросов было около 70. В течении всего этого времени у него не было доступа ни к адвокату, ни к какой либо иной помощи. Его обвинили в убийстве 30 миллионов человек и доведении до убийства еще 10 миллионов. Разумеется, ни одно их приведенных обвинений никогда и никем не было доказано, что, впрочем, не помешало американской Фемиде приговорить этого человека к смерти. Густава Петрата, немца, служивший охранником в Маутхаузене, после неоднократных избиений кулаками, ногами и хлыстом, заставили подписать 2 лжесвидетельства. К нему ни разу не допустили адвокатов; более того, истязаниям подвергались даже свидетели защиты, проходившие по его делу. После судебного фарса в американском военном суде в Дахау Петрат был приговорен к смертной казни и повешен в конце 1948 года. Ему было тогда 24 года.

На заседаниях Международного Военного Трибунала, работавшего в городе Нюрнберге на протяжении июня 1945 – 1946 годов, регулярно нарушались элементарные права человека и все мыслимые юридические нормы. В частности, 391 116 свидетельских показаний защиты так никогда и не были приобщены к делу, а 1809 протоколов, составленных и подписанных под присягой, были попросту уничтожены «за ненадобностью». «Сущим безумием» назвал означенное действо главный хирург ВМФ США контр-адмирал Х. Ламот Пью. Свое возмущение по этому поводу выказали также Директор британской военно-морской разведки сэр Бэрри Домвилль, судья Верховного Суда штата Айова Чарльз Ф. Веннерштрам, Главный судья Верховного Суда США Гарлан Фиске, судья Верховного Суда США Уильям О.Дуглас, член Палаты Представителей США от штата Висконсин Г. Смит, сенатор, совесть Республиканской Партии США, Роберт Тафт»

…Ось саме так вона виглядала (а, судячи із заяв високопосадовки США Дж.Псакі стосовно Донецька й Луганська, - ще й зараз виглядає!), ця “славнозвісна” міжнародна демократія!...

Олександр Машкін


Використана література

1. Боровик Г.А. Контора на улице Монтера. – М., 1975.
2. Портреты на фоне свастики (Биографические очерки). – Выпуск 4. – Составитель и редактор В.А. Пруссаков. – Москва – Нью – Йорк, 1995.
3. Гротов Г. Герман Геринг – маршал Рейха. – Москва – Смоленськ, 1998.
4. Шпеер А. Воспоминания. – Смоленськ, 1999.
5. Муравьев С. Охота на любимца Гитлера. – М., 1999.
6. Фон – Риббентроп И. Мемуары нацистского дипломата. – М., 1998.
7. Уильямсон Г. СС – инструмент террора. – Смоленск, 1999.
8. Телицын В. Отто Скорцени, или Коммандос – опасное ремесло. – Смоленск, 2000.
9. Ревизионистская история: взгляд справа. – М., 2003.
10.Сеченовский В. Третий рейх и знак зверя.– М., 2004.

"ЦАРСКIЙ КIЕВЪ"  

Главная Каталогъ

Рейтинг@Mail.ru