«ПОРОЗНЬ ИДТИ – ВМЕСТЕ БИТЬ!»

(історичний досвід спільної боротьби вітчизняної Православної Церкви та католицизму проти лібералізму, комунізму й демократії)

«Страшное время!
Рухнул Порядок – ночь одолела День!
На место Трона – сердца Державы,
Пала Антихриста тень!
Тяжкое бремя!
Дети Христовы! Все на борьбу с жульем!
Адское пламя Армагеддона
Кровью его зальем!»
(1928 рік; автор невідомий)

«Прогресивний світ», шаленіючи від тотальної безкарності своїх основних носіїв, набирає обертів! Інколи навіть здається, що через туманне скло пивної реклами, хизування жіночими прокладками, протизапорними засобами, «хеден-шолдерсами» від лупи, снікерсами ті іншої, їм подібною мерзотою, котрою «сильні світу цього» посиленно годують заспрагле від довгого соціалістичного голоду на товари населення колишньої «однієї шостої частини Земної кулі», все чіткіше постають пентакракоподібні контури тієї морди, що отці–інквізитори минулих часів влучно називали «карикатурою Бога»!

Візитною карткою нинішніх часів стали тотальні нахабство і жадібність! Регулярно цуплячи з казни мільярди та мільйони, вітчизняні можновладці вже навіть на втомлюють себе зусиллями якось конспіруватися, неначе навмисне підверджуючи крилатий вислів про те, що, мовляв, «бабло (а саме так на бандитському, вже давно в нашій царині легалізованому жаргоні злочинців – рецидивістів називаються гроші. – О.М.) побеждает зло!». На більш нижчих щаблях суспільства зазначена безкарність «верхів» породжує вкрай мутовану психологію, чиєми «перлами» стали вирази на кшталат «Ради богатства можно пойти на любое преступление!», «Не пойман – не вор!», «Красиво жить не запретишь!», «Какая там честь, если нечего есть!», тощо. Штовхаючи одне одного ліктями, коліньми та іншими більш-менш пристосованими для цього частинами тіла, лаючись та плюючись одне одному мало не в обличча, наші бідні співвітчизники, поступово втрачаючи подобу Творця, каламутним потоком линуть до хімерного «царства прибутку й наживи». Не поважаючи старість, нехтуючи дитячу слабкість та беззахисність, ігноруючи кволість вагітних жінок, яким навіть в суспільному транспорті місцем давно ніхто не поступається!

Від культури в її класичному, виховуючому ромумінні, залишилися, образно кажучи, тільки «ножки да, извиняемся, рожки!». Навпаки, за ширмою галасу про так звану «демократизацію» нас чекають не тільки відрив від власного, руського за суттю, минулого та сліпе копійування всього того сміття, від якого «обожаемый многими политиками» Захід (до речі, нагадаємо, що слово це з однієї із древніх мов перекладається, як «морок», «темрява», «пітьма». – О.М.)

«В Европе, - коментує ситуацію американський дослідник єврейського походження Девід Дьюк, - разрешается отрицать и высмеивать Иисуса Христа. Ничто не произойдет с Вами, вы даже можете получить собственный канал. Но лицемерие этой псевдосвободы иллюстрирует преданность Европы свободе самого извращенного типа порнографии. Все виды самой тошнотворной порнографии доступны в Западном мире, включая порнографию, воплощенную в самые худшие формы садизма и безобразного разложения женщин, многие из которых наркозависимы и действительно находятся в рабстве того, что мир называет «белым рабством».

сам вже давно відмовився, але й відверта порнографізація. Чиїм «зразком» можуть стати «Сороміцькі пісні», смердючий гній яких (ось – «найм'якіший» зразок цього останнього:

«А дружечка коса
Наїлася проса,
Біжить, спотикаїть,
Та й з ж…просо висипаїть!»)

було вилито на голови читачів не в такому вже й далекому від нас 2003 році харківським видавництвом «Фоліо». При повному мовчанні міністерства культури та інших «охоронців суспільної цноти»!

Ошелешений подібного типу каламутним потоком і збитий з пантелику тією поганню, що його продукували й продовжує «видавати на гора» зараз, народ, поступово втрачаючи історичну перспективу, починає думати, що так, мовляв, було завжди, а тому з цим не варто й боротися: «Да, обстоятельства гадкие, - з усіх усюд лунають голоси «політкоректної» більшості, - но они – предвечны и сильнее нас – что же тут поделаешь? Нужно приспособиться!».

Стоп! По-перше, пристосуватися до цієї мерзоти неможливо за визначенням, оскільки, чим більше ти до неї пристосовуєшся, тим більше вона бажає з'їсти тебе майже повністю. «Враги рода человеческого, - відмічав з цього приводу письменник минулого століття В.Розанов, - прощупывали русских, как стекло испытывается на алмаз. Они попробовали, и сердце русское не задрожало в негодовании. И тогда все они, естественно, сказали: «О, мы свободны! Теперь то мы действительно свободны и все можем в этой подлой стране! Где родители не плачут о детях своих, где брат продает брата! Их общество молчит, счастливо улыбаясь собственной щедрости!! Даже детская кровь продается у них, этих милых демократов!!! Это от-ли-ч-но-е общество! Здесь все для нас возможно!!!!». А по-друге, як казали наші предки: «Если ты всматриваешься в бездну, то и она начинает всматриваться в тебя!»; від себе ж додамо: до тих пір, аж поки не поглине людину повністю, без усякого залишку! З тієї причини, що «костры инквизиции погашены, везде – бардак!», «червоний» віршомаз з дивним як для слов'янина прізвищем Джек Алтаузен «изрыгнул из себя следующие кощунственные строки (милі, доречі, кожному gladio-«патріотові», оскільки вони з більшовиками – «одного батька діти!»):

«Я предлагаю Минина расплавить,
Пожарского! Зачем им пьедестал?
Довольно нам двух лавочников славить –
Их за прилавками Октябрь застал!
Напрасно мы им не сломали шею!
Я знаю – это было бы под стать!
Подумаешь – они спасли Расею!
А может, лучше было не спасать?»

Проте вихід, на щастя, з даного глухого кута є! І полягає він в тому, щоб для початку хоча б ознайомитися з фактами протистояння світовому злу, котрі мали місце в минулому з боку як вітчизняної Православної Церкви, так і католицизму.

…Й будь які розмови про унію та екуменізм зайві там, де просто треба «ПОРОЗНЬ ЖИТЬ, НО ВМЕСТЕ БИТЬ!»…

Духовна солідарність

Так склалося, що в ХІІ ст. вістря протистояння між Світлом й пітьмою вилилося в форму військових походів європейських хрестоносців проти мусульманського Сходу за розташований в Ієрусалимі Гроб Господень.

«Нечестивый и мерзкий Мухумет (570 – 632), - чорними по білому написано у відповідній частині праці візантійського Царя Костянтина Багрянородного «Об управлении Империей», - о коем сарацины говорят, что он их пророк, происходя из обширнейшего племени Исмаила, сына Авраама. Ибо Назир, потомок Исмаила, провозглашается отцом всех их. Итак, он породил двух сыновей – Мундара и Авию. Мундар же породил Кусара, Каиса, Фемима, асанда и несколько других, неизвестных по имени, которые, унаследовав Мадианитскую пустыню, разводили скот, живя в шатрах. Имеются и глубже их живущие, не из их племени, а происходящие от Иектана, называемые омиритами, то есть – аманитами. Рассказываают же так. Поскольку сей Мухумет был нищим сиротой, вздумалось ему наняться к некоей богатой женщине, своей родственнице, по имени Хадига, чтобы быть погонщиком верблюдов и вести торговлю с иноплеменными в Египте и Палестине. Затем, понемногу ведя себя все смелее и подольстившись к женщине, которая была вдовою, он берет ее в жены. Итак, часто бывая в Палестине и вращаясь среди иудеев и христиан, он нахватался идей и некоторых толкований Писания. Страдал он недугом – эпилепсией, и печалилась сильно жена его, знатная и богатая, но соединенная с таким мужем, не только неимущим, но к тому же и эпилептиком, а он, обманув ее, говорил: «Ужасное зрю я очами видение ангела по имени Гавриил и, не вынося вида его, помрачаюсь и падаю». Ему поверили, ибо лживо свидетельствовал о том же некий арианин, псевдомонах, ради постыдной корысти. Так одураченная, она и прочим единоплнеменным женщинам возвестила, что он является пророком. Хитрая ложь достигла ушей филарха по имени Бубахар. Когда жена Мухумета умерла и оставила его преемником и наследником своего состояния, оказался он знатным и весьма богатым человеком, и его дурное заблуждение и еретичество охватило края. Поучал сей безумный совратитель доверчивых людей, что убивающий врага либо убитый врагом попадает в рай. А раем он называл мясную пищу, напитки и соитие с женщинами; там, мол, текут реки вина, меда и молока, краса жен несравненная, здесь неведомая, а иная; что соитие продолжительно, а наслаждение – постоянно; и о чем ином болтал, полном распутства и глупости. Молятся они и звезде Афридиты, которую называют «Кувар», и возглашают в своей молитве так: «Алла уа Кувар», что значит «Бог и Афродита». В 6139 году он умер, избрав вместо себя Абу-Бакара, своего родственника. Обманутые евреи в начале появления Мухумета вообразали, что это ожидаемый ими Христос. Поэтому некоторые из выдающихся среди них пришли к нему, чтобы принять его веру и оставить закон Моисея, который видел Бога. Увидев же его за поеданием мяса верблюда, они поняли, что он не тот, за кого они его почитали. Но они обучили его беззаконию против христиан и оставались с ним. Как раз они склонили его принять некоторую часть их закона, в частности, - обрезание».

Залишаючи осторонь всі деталі тієї нелегкої боротьби, відмітимо, що, мабуть, першою людиною (якщо цьому суб'єктові взагалі личить називатися чоловіком, - хіба що істотою, що, за твердженнями ошелешених дарвіністів, свого часу еволюціонізувала від мавпи до примітивного рівня Homo sapiens. – О.М.), хто відкрито назвав вищезазначених борців за Віру «псами-рыцарями», був Мордухай Леві, більш відомий нам зараз, як К.Маркс. За ним цю ж, з дозволу сказати, - характеристику, підхопила радянські історіографія, кінематограф й навіть художня література, що засмічувала дитячу свідомість такими, наприклад, рядками:

В стороне заката солнца,
У балтийских берегов,
Были крепости ливонцев,
Наших западных врагов.
За подъемными мостами
В замках прятались они.
Латы с черными крестами
Надевали в дни войны…
Был ливонский рыцарь страшен,
Занимался грабежем.
Плохо жилось предкам нашим
За ливонским рубежем…
Враг то, видно, чародей,
Не похожий на людей…
Вот он встал, огнем объятый,
Весь закован в шлем и латы.
Уж не черт ли этот враг?
Не возмешь его никак!

Облудні картинки того, як чаклуни й чорти носять на собі хрести, ми залишаємо на совісті зазаначеної куплетистки; від себе ж додамо, що вона та їй подібні, аж до знаного тепер на весь світ режисера С.Ейзенштейна з його фільмом – халтурою «Александр Невский», скрізь, де могли, тиражували думку про існування подібної ж точки зору на європейських хрестоносців й в історичній Росії. Котра, звісна річ, ні на йоту не відповідала дісності.

«В то же лето идее цесарь Немецкий (речь идет об Императоре Фридрихе Первом Барбароссе) со всею своею, - читаємо в розміщеній у другому томі Повного Зібрання Російських літописів (ПСРЛ) «Киевской летописи», - землею битися за Гроб Господен, проявил бо бяшеть ему Господь ангелов, веля ему идти. И пришедшим им и бьющимся крепко с богостудными тыми агаряны. Богу же тако попустивши гнев Свой на весь мир и преда место Своея иноплеменником. Сии же немцы яко мученици Святи прольяша кровь свою за Христа со цесари своими. О сих бо Господь Бог наш знамение прояви, аще кто от них в брани от иноплеменных убиен быша, и по трех днех тела их невидимы из гроб ангелом Господним взята бывахуть. И прочие немци, видяще се, тосняхуться пострадати за Христа, о сих бо Воля Господня да сбысьться, и причте я ко избранному Своему стаду в лик мученецкий».

«Достоподлинные православные христиане древних времен, - аргументовано заперечує усім вищеназваним «соціалістичним реалістам» консервативно налаштований дослідник, - безо всяких колебаний знали, что всякий, именующий себя христианином, есть уже тем самым одновременно и крестоносец (виділено нами. – О.М.). Так, древнерусский летописец XII века не усомнился признать немцев-католиков, ходивших в Третий Крестовый поход биться зо освобождение Живоносного Гроба Господня, не «псами-рыцарями» (как Карл Маркс!), а святыми мучениками, проливавшими кровь свою за Христа». А ще трохи пізніше, у другій половині XVII ст., тобто – в час, який, за усіма канонами вважався епохою максимальної автаркії Православної Росії від католицизму, Патріарх Никон, будуючи під Москвою Ново-Єрусалимський монастир, наказав прикрасити Воскресенський собор його епітафіями на честь головних «охранителей Святого Гроба». Котрі в описі «знамненитого келаря» Троїце-Сергїєвої обителі ієромонаха Арсенія Сухонова винлядали так: «На плите справа от портала Предтеченской церкви читаем: «на сем месте прямо – гроб, о нем же пишут еще: «Царь Болдвинов (тут мається на увазі перший франкський Король міста Єрусалима Балдуїн Бульонський. – А.М.) был второй Иуда Маккавеос, надежда и упование Отечеству. Его же вси боялись и вси дань давали: государь Египетский, мучитель Дамаска и прочие. – «Ох, увы мне! В том малом трелокутном гробе затворен еси!». Слева же от портала находилась плита со второй эпитафией. Вот ее текст: «Зде лежит славный Годефридус Бульон (Готфрид Бульонський, рідний брат щойно згадуваного нами Короля Болдуїна. – А.М.), иже ту всю Землю (Єрусалим. – А.М.) взял для Веры, и душу его Бог покоит в мире! Аминь».

…Ось і віходить, що «темні» русичі Середньовіччя були потенційними союзниками тієї частини західноєвропейських католиків-християн, котрі намагалися розповсюдити Віру Христову на землі, тимчасово захоплені «духовними нащадками» одного з тодішніх єретиків.

«Умар, третий после Мухумета, выступил против Палестины и, расположившись в ней, осаждал Иерусалим в течении двух лет, пока не взял его хитростью, ибо Cофроний, епископ Иерусалима, подвигнутый Божественным рвением и отличаясь дальновидностью, получил от Умара крепкое ручательство за церкви всей Палестины, что они остануться неразрушенными и не подвергнутся грабежу. Повидав его, Софроний сказал: «Истинно это мерзость и запустение на месте святе, предсказанное Пророком Даниилом». Умар мечтал о храме иудеев, который воздвиг Соломон, чтобы обратить его в капище своего богохульства».

Ми ж, такі розумні й сучасні, навигадували собі дурниць про те, що ніякої бойової співдружності між Православними й католиками в ті далекі часи не було…

Дипломатичне сприяння

На початку травня 1453 р. відбулося, здавалося б, неможливе: османські війська під проводом султана Мехмеда Завойовника оволоділи столицею Імперії Ромеїів, містом Константинопіль, котре до того існувало як центр великої незалежної Держави 1123 роки. Власне кажучи, ніякого штурму супротивником ані бухти Золотий Ріг, ані самих укріплень, не було – виснажені тривалою облогою, мусульманські завойовники потрапили до «Другого Риму» випадково, через невеличку, не зачинену ніким хвіртку в одній із другорядних стін. Тим самим поставивши питання про а) необхідність перенесення візантійської духовної спадщини в інше, більш чільне місце, б) необхідність організації нового хрестового походу проти невірних, котрі, після токої своєї удачі, максимально посилили власний вплив в усьому світі. І якщо перша обставина нас на даних сторінках майже не цікавить, на другій же, що знаходиться безпосередньо в руслі викладу цієї статті, ми дозволимо собі зупинитися більш детально.

«Идея величайшего православного богослова поздней Византии Григория Паламы, - пише в рецензии на фільм о. Тихона (Шевкунова) «Гибель империи: византийский урок» критик Є.Холмогоров, - о реальной зримости Бога-Творца не пропали всуе. Его преемники и последователи знали, какой конец надвигается на Византию. Именно поэтому в XIV веке, еще при Преподобном Сергие Радонежском, святителе митрополите Алексии и Святом Князе Дмиртрии Донском они начали, если можно так выразиться, «переводить» значительную часть «духовных активов» на Русь. Всеми способами и мерами поддерживая хранившую верность Православию Москву против ее конкурентов, особенно – Литвы.
А конец XIV века, эпоха Куликовской битвы, и в самом деле был удивительным временем, когда политику Московского княжества определяли Святые. И лучшие византийцы предвидели это. Ученик Паламы, Патриарх Филофей Коккин писал Дмитрию Донскому, что считает русских «святым народом» и молится за нас больше, чем за все остальные народы. Так что идею «Москва – Третий Рим» придумали не в России, а в самой Византии, предвидя падение «Второго Рима».

60-ті роки XV ст. являли собою період активізації взаємовідносин між уже внутрішньо готовим до звільнення з-під влади Золотої Орди Московським Князівством й тогочасною Італією, котрі, яв влучно підмітила дослідниця проблеми А.Л.Хорошкевич, в середині своїй мали немовби два «шари»: контакти з Міланом (а трохи пізніше – і з Венецією) та стосунки з Папською курією. Однак як ті, так і інші перслідували лише одну мету – утворення спільного фронту для боротьби з агарянами, в чиїй подобі для правовірних християн уособлювалося тоді все світове зло!

Весною 1461 р. на Апенінський півострів прибув посланець, за середньовічною італійською термінологією, «деспота Росії» Іоанна Третього, дипломат, мандрівник й «агент впливу» Династії Рюриковичів, грек Микола Ралєв, якому, окрім виконання суто протокольних моментів, було доручено також шукати місцевих прибічників активізації антиосманського спротиву. Місія Ралєва, певне, закінчилася успішно, оскільки, після зустрічі з головним міланським високопосадовцем Франческо Сфорца, він рушив до Риму не з пустими руками, а з «рекомендательными письмами» цього останнього не лише до міланського представника на берегах Тібру, але й до самого Верховного Понтифіка.

З іншого боку, палким прибічником воєнно-політичного союзу з Руссю виступає перед нами колишній Нікейський митрополит, а після Флорентійської унії – кардинал Віссаріон. Аж до самої своєї смерті в Равенні у 1472 р. він усіляко сприяв залученню росіян війні з османами, що намічалася на 1468 – 1471 роки. Й хай цим планам так і не судилося збутися, однак самий факт вищезазначеної ініціативи має неаби яке значення для розуміння ситуації, що склалася в Європі епохи зрілого феодалізму.

Трохи пізніше, в період з 1471 по 1474 років, на Русі перебував посланець Візантійського дожа («дюца» російських літописів) Ніколо Тревізан. На жаль, ми дуже мало знаємо про основні завдання цього іноземного дипломата при дворі Великого Князя, проте достоменно відомо, що він мав за допомогою «московітів» направити основні сили монгол до узбережжя Чорного моря й гирла Дунаю, саме проти осман, - захід, не такий вже й фантастичний, як може здатися з першого погляду, оскільки Іоанн Третій вважав, що «борьба с Османской Империей в интересах его страны, поскольку он, в силу своего недавнего брака с Софьей Палеолог (більш детально про це див. нижче. – А.М.) имеет право на «Восточную Империю», где прекратилось мужское потомство».

«Новое возожновление сношений Руси с Италией, - читаємо ми, зокрема, у виданій 1981 року видвництвом «Наука» монографії «Русское государство в системе международных отношений конца XV – начала XVI в.», - произошло лишь в начале 80-х годов XV в. мануил Грек, по-видимому, - Ралев, был в Италии в 1483 или в 1484 годах. Следующее посольство в Италию возглавил Юрий Траханиот. Он выехал из Москвы в октябре 1485 г. и прибыд в Милан в июне 1486. Ко времени его пребывания в Милане, к 28 июня 1486 г., относится запись «Заметки о делах и правителе России» в канцелярии миланского герцога Джана Галеаццо Мария, который в письме от 24 июня благодарил Ивана Третьего за дары и информацию о Руси. Юрий Траханиот оставался в Милане до 30 июня, когда получил рекомендательное письмо в Рим, к дяде герцога Асканию Сфорца. 11 июля Юрий Траханиот в Венеции, где ведет переговоры с венецианской сеньорией при содействии миланского посредника Шипионе Барбара. Темой переговоров Ю.Траханиота с итальянскими городами была османская опасность и совместная борьба с ней».

Дуже важливою з точки зору розглядуваної нами на цих сторінках теми була й місія російських дипломатів Дмитра Ралєва та Митрофана Карачарова до тієї ж таки Італії у 1499 – 1504 рр., про яку в її ж власних довірчих грамотах «господареві Венеції» Августино Барбаріго, укладених, звісна річ, від імені Іоанна III, значилося: «Послали к папе, а также к вам наших послов о наших потребах». Знаменно, але саме в Римі московські посланці не лише втрапили на ювілейні урочистості, під час котрих папа Олександр VI, у присутності німецьких та угорських можновладців, оголосив про «хрестовий похід на Схід», але й були присутні на його промові перед представниками Франції, Іспанії, Угорщини, Англії, Португалії, Неаполя, Венеції та Флоренції, що мала красномовну назву «О христианском деле» («In re christiania»). Розуміючи всю важливість присутності на даній церемонії «русів», венеціанський представник спеціально звернув увагу поважної «ватіканської публіки» на те, що в її складі перебувають «люди Московського Князя». Крім того, Ралєв та Карачаров отримали й інформацію про те, що 1 листопада 1500 р. морейський католик Олексій Челедоніо, єпископ Галліполі, подав до канцелярії Неаполітанського короля проет «de ratione belli in Turcu ineundi», згідно з яким, в разі переможного закінчення спільної з Руссю війни з султаном, Європа погоджувалася передати цареві міста Каффу (Феодосію) й Тану (Азов), «на которые русские, как потомки скифов, имеют полное право».

Цікаво відмітити також і те, що, попри розповсюджену думку стосовно хронічно антруських настроїв папської Курії, справа тут була не настільки однозначною, як може видатися з першого погляду. Зокрема, коли у 1505 р. Жигмонт, король Польський та князь Литовський, називаючи московського Правителя Василія Третього «неверным и нечестивым схизматиком» й намагаючись видати свою тодішню боротьбу з росіянами як битву проти сарацинів та хрестовий похід, в Римі до подібного типу заяв, з урахування традицій зносин з Москвою минулих десятиліть, поставилися більш ніж стримано.

«Хорват Феликс Петанчич в 1502 году призывал Владислава, Короля чешского и венгерского, заключить союз с христианскими государствами против Османской Империи и подробно описывал дороги в Турцию. В начале XVI века (в 1501 и 1506 годах), во время русско-литовской войны сам же Владислав указывал, что русско-литовские войны наносят убыток всему христианству, и предлагал Чехии, Венгрии, Польше, Литве и Руси объединиться против общей опасности. В том же духе выступал и папа Александр Шестой, призывая Ивана Третьего прекратить русско-литовскую войну ради борьбы на востоке».

І, звичайно, ми не можемо обійти увагою також намагань русько-європейського протистояння ворогам Христовим, що мали місце в перші десятиліття нового, XVI ст. Так, вже в період з 1513 по 1516 рр. Ватікан в особі папи Льва X, Франція часів Франциска I, Австрія Максиміліана I, Молдова, а також Велика й Мала Валахії, розірвавши усілякі стосунки з турками й оголовисши їх «мечем Божим, насланим на нас за гріхи та розбещеність цього світу», почали готуватися до війни з майбутнім Стамбулом. Склавши навіть конкретний план даної кампанії, що її, до речі, планувалося вести поетапно: 1) у 1518 р. союзники намітили захопити в осман міста Кілію та Бєлгород, 2) в 1518, за підтримкою Парижу, - Андріанопіль, 3) 1519 року, прилучивши до унії персів – Анатолію й сам колишній Константинопіль. Позбавлені, однак, необхідних для утримання найманців-ландкнехтів та сворення артилерії грошей, ініціатори боротьби з мусульманством усіляко намагалися залучити на свою сторону молоду, але потужну Московську державу.

У квітні – жовтні 1517 р. до Першопрестольної майже одночасно прибули віденський посланець С.Герберштейн, гінці Тевтонського Ордену на чолі з Альбрехтом Бранденбургським й папський легат Дітріх Шонберг, котрі, в обмін на дієву допомогу з боку Василія Третього, обіцяли цьому останньому а) повну свободу русичам торгувати по всьому континенту, б) довічне «сохранение добрых обычаев и законов» у взвємовідносинах, в) перетворення Московської митрополії у патріархат замість Константинопольського, г) вінчання Великого Князя, котрого в усіх документах того часу називали не інакше, як «наияснейшим и непобедимейшим Царем всея Руси, христианским Царем», на Царство, д) сприяння московітам у вирішенні проблеми «візантійської спадщини». А ще через певний час, влітку 1518 р., Грегоріо Амазео, «поэт, оратор, юрист и философ» з північноіталійського міста Удіно, начувшись про міць Росії від довгий час працювавших там своїх найближчих родичів-дипломатів, висунув ідею об'єднання в Антиосманську Лігу на чолі з папою Львом X Москви, Польші, Угорщини, Чехії, Німеччини, Франції, Іспанії, Шотландії, Англії та Італії.

«В начале XVI в., после кратковременного затишья, войска под предводительством Сулеймана Великолепного, сменившего умершего в конце 1520 года Селима, завершив войны на Востоке, возобновили активные военные действия в Европе. В феврале 1521 года войско Сулеймана Великолепного двинулось на Белград – крепость, охранявшую подход к Дунаю. Обращение Короля Людовика Второго к папе оказалось безрезультатным: он получил ответ, что папская казна пуста. Габсбургов от борьбы с османами удерживали их внутренние дела по упрочению власти в Бургундии, взаимоотношения с Францией и, наконец, - смерть Максимилиана Второго. В 1521 году император Карл Пятый, ведший войну с Францией, не мог выделитьт средств для защиты Белграда. Рейхстаг в Вормсе, собравшийся в 1521 году, был заняь реформацией и первым выстуаление Лютера. Наконец, Фердинанд, эрцгерцог австрийский, уступив желанию своей жены Анны, отправил отряд наемников в распорядение Людовика Второго, когда было уже поздно. 28 августа 1521 года Белград пал. Путь в Австрию, германию, Италию для турок был открыт. До вены оставалось меньше 150 км., до Венеции – меньше 400 км.».

Безпосередньо для Русі ситауція ускладнювалася ще й тим, що, не дивлячись на запевнення офіційного Стамбулу в симпатіях й дружбі, цей останній продовжував намовляти проти Москви усіх її зовнішніх ворогів. Коли ж у липні 1521 р. країною, з вини головним чином все тих же осман, прокотився так званий «кримський смерч», Великий Князь Василій Третій, устами посла Я.Полушкіна, завірив Імператора Карла V у своїй підтримці, в бажанні мати з ним, як і раніше, «отношения дружбы, мира и братства». Крім того, саме тоді на Боровицькому пагорбі вельми схильно прийняли також представника Ватікану П.Чентуріоне: «Прислали Вы к нам, - читаємо в одному з листів 1524 – 1525 рр., - Паоло Чентурионе, генуэзского гражданина, с грамотами. В грамотах своих пишите, чтобы мы с другими христианскими государями были в созе против неверных и чтобы наши послы между нами ходили видеть здоровье наше. И мы хотим стоять против неверных в союзе с христианскими государями быть и людей с обоих сторон пускать».

«В то время османы были у границ Венгрии. В мае 1526 года Франциск Первый Французский возобновил войну с Империей Габсбургов и полностью сковал силы Карла Пятого, который не смого помочь Людовику. Позиция Императора Карла была совершенно пасивной. Несмотря на мольбы о помощи, он только после битвы про Мохаче послал Фердинанду тысячу дукатов. В день битвы при Мохаче 26 августа 1526 года, в которой османы разбили венгерское войско, а неудачливый венгерский Король сложил голову, оейхстаг решил исследовать вопрос о возможности оказания помощи Людовику Второму. 12 сентября Сулейман со своим войском занял Буду, но оставался там только неделю, а затем ушел в Белград».

У даних складних умовах Москва продовжувала антиосманську боротьбу. Так, в грудні 1526 р., через Краків, Рим та Анкону, до Риму прибули наближенці Василія Третього Є.М.Трусов, дьяк Т.С.Шарап-Логін й «гостинной сотни человек» О.Васильєв. Їх візит співпав з дуже непростим періодом в житті самого тодішнього Понтифіка Климента Шостого, який, замість того, щоб стати духовним центром турецького протистояння, був вимушений розбирати чвари між Швейцарією, герцогом Бурбонським та англійцями. Втішивши Папу, що саме тоді, під натиском супротивників, змушений був переселитися спочатку в замок Святого Ангела, а потім – у провінційний Орвієто, знаками власної покори («слы московские, - сповіщає одне з джерел, - целовали папскую туфлю и препонесли ему черных соболей на 6 тыс. Дукатов»), російські дипломати намагалися підбити «римлян» до більш активних дій на Сході. Аналогічно вели себе вони й у Венеції, де, в знак того, що Русь також готується до боротьби з агарянами, навіть виписали «пушечного бомбардира».

«В 1529 г., благодаря новому рывку османских войск, они оказались около Вены, осада которой продолжалась три года и была снята только в 1532 году. Папа Климент Седьмой в начале 1532 г. обращался к Василию Третьему по поводу его взаимоотношений с Жигмонтом Первым и в своем послании склонял Василия Третьего к миру с Великим Княжеством Литовским».

На початку 1530 р. Сулейман Пишний наказав Кримському хану рушати на Русь, обіцяючи останньому допомогу «пушками и пищалями». Стало зрозуміло, що «турецкий султан Великому Князю недруг» - факт, котрий тоді ж знайшов підтвердження в поході на Бєлєв ширинського хана Бучкака.

…Оскільки ж Європа залишилася «німою та глухою» до прохань Русі про допомогу, стало зрозуміло, що на даному етапі воєнний союз між обома частинами континенту себе повністю вичерпав.

На порядок денний став пошук нових форм…

P.s.: В попередньому викладі ми навели лише раритетні факти, котрі згадуються чи то у вже недоступних, чи ж бо – малодоступних широкому загалу книжках.

Якщо пригадати ту роль, що її відіграли як російські Православні, так і католицькі контрреволюціонери у спробах придушення так званих буржуазно-демократичних переворотів XVII – початку XX ст., наприклад, у тих же Великобританії, Франції та Росії, а також заходи останнього Римського Папи Бенедикта XVI по приборканню знавеснілих лібералів, стає зрозумілим – перемога сил Реакції ще попереду.

«С большим трудом, - сповіщає нам князь М.Д.Жевахов, один з очевидців демократичного заколоту, що мав місце в Петрограді, 26 лютого 1917 року, - я добрался до Сенатской площади, к зданию Святейшего Синода. Из иерархов не все прибыли, отсутствовал и Председатель Н.П.Раев. Перед началом заседания, указав Синоду на происходящее, я предложил его Первенствующему члену, митрополиту Киевскому Владимиру, выпустить воззвание к населению стем, чтобы таковое было не только прочитано в церквах, но и расклеено на улицах. Намечая содержание воззвания и подчеркивая, что оно должно избегать общих мест, а касаться конкретнх событий момента и являться грозным предупреждением Церкви, влекущим, в случае ослушания, церковную кару, я добавил, что Церковь не должна стоять в стороне от разыгрывающихся событий и ее вразумляющий голос всегда уместен, а в данном случае – просто необходим. «Это всегда так, - ответил Митрополит. - Когда мы не нужны, тогда нас не замечают; а в момент опасности к нам первым обращаются за помощью!». Я знал, что Митрополит Владимир был обижен своим переводом из Петербурга в Киев; однако такое сведение личных счетов в этот момент опасности, угрожавшей, быть может, всей России, показалось мне чудовищным. Я продолжал настаивать на своем предложении, но мои попытки успеха не имели, и предложение было отвергнуто. Принесло бы оно пользу или нет, я не знаю, но характерно, что моя мысль нашла свое буквальное выражение у католической церкви, выпустившей краткое, но определенное обращение к своим чадам, заканчивавшееся угрозою отлучить от Святого Причастия каждого, кто примкнет к революционному движению. Достойно быть отмеченным и то, что ни один католик, как было удостоверено впоследствии, не принимал участия в процессиях с красными тряпками».

…У цьому ж зв'язку варто буде, певне, згадати й про слова одного з папських єпископів Мексики, котрий в ході антимасонського руху «Крістерос» сказав власній пастві вікопомні слова: «Дети мои! Если вы видите, что в бою я иду вперед, следуйте за мной! Если заметите, что я начинаю топтаться на месте – толкайте меня вперед! Если же заподозрите, что я желаю отступить – убейте меня!»...

Посилання

Акунов В. Дивизия СС «Викинг». – История 5-й танковой дивизии войск СС. Нордическая сага. – М., «Издатель Быстров», 2006. – С. 155 – 161.

Воспоминания товарища Обер-Прокурора Святейшего Синода князя Н.Д.Жевахова. – В 2-х т. – Т.1. – Сентябрь 1915 – март 1917. – М., Родник, 2006. – С.488 – 489.

Граф Келлер. – М., Посев, 2007. – С.219 – 225.

Исследование холокоста. Глобальное видение. – Материалы Международной Тегеранской конференции 11 – 12 декабря 2006 года. – М., Алгоритм, 2007. – С.218 – 225.

Константи Багрянородный. Об управлении Империей. – Текст, перевод, комментарий. – Издание второе. – М., Наука, 1991. – С.64 – 71, 76 – 77, 94 – 94, 346.

Ходос Э. У края могилы или Дикие хазарские пляски. Открытая книга президенту Украины. – Харьков, 2006. – С.22 – 35.

Холмогоров Е. Византийский урок. // Русский Вестник. - №12, 2008. – С.10.

Хорошкевич А.Л. Русское государство в системе международных отношений конца XV – начала XVI в. – М., Наука, 1980. – С.176 – 196.

Олександр Машкін

"ЦАРСКIЙ КIЕВЪ"  08.05.2015

Главная Каталогъ

Рейтинг@Mail.ru