Мы умышленно публикуем статью нашего соратника на малороссийском наречии, чтобы показать, что отрицать наличие языка, на котором говорят миллионы русских людей является безумием. Русский народ занимает огромные территории, от Приморья до Пруссии. Русский язык живет и развивается. Поэтому неизбежно, что в разных концах Святой Руси возникают различные наречия, как и у других народов, например, у англичан и немцев.

Мы, сторонники культурной и государственной Традиции, защищаем в первую очередь государственный язык нашей Российской Империи - язык великорусский, имеющий многовековую историю, по возможности и от советских искажений, нанесших ему большой ущерб, но мы считаем своим долгом поддерживать и защищать другие наречия нашего родного языка, ограждая их от политических спекуляций врагов России.

Именно в Российской Империи малороссийское наречие превратилось в литературный язык. Практически все малороссийские классики, сформировавшие украинскую литературу, начиная с Котляревского и Шевченко выросли, писали и публиковались в Российской Империи и пользовались покровительством Русских Царей, а часто и неслыханной милостью с Их стороны.

БѢлая Гвардiя

УКРАЇНА ПІД ЧАС ПРАВЛІННЯ
ІМПЕРАТОРА МИКОЛАЯ ІІ

З 1654 року після приєднання Лівобережної України до Російського Царства історія цього краю була невідривно пов’язана з історією правлячої династії Романових. Сьогодні українські ідеологи навівають людям, починаючи з першого класу школи переконання, що Україна у складі Російської Імперії була колонією, російську владу звинувачують у всіх проблемах українського народу, гноблять Російських Самодержців. Але історичні факти свідчать проти українських націоналістів, Російські Імператори піклувались про Україну не менш, ніж за інші частини Імперії, вони пам’ятали, що Київська Русь це колиска Російської Державності. Українці мають бути вдячні династії Романових, бо вони дали українцям те, чим вони досі живуть. Завдяки Російським Монархам були побудовані численні міста, серед них Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, численні заводи, фабрики, порти, курорти, храми, університети, театри, музеї та багато іншого. З польської найбіднішої провінції Україна була перетворена у казковий дивний край, який дуже яскраво описував М. Гоголь. Охопити у одній статті всю історію України у складі Російської Імперії неможливо, тому оглянемо лише епоху правління Миколая ІІ (1894 – 1917), бо у цю епоху не зважаючи на всі воєнні поразки і революції Росія досягла найбільшого розвитку за всю свою історію, це час розквіту південно-західного краю.

Основний показник якості життя у країні це її економічний стан. Треба зауважити, що на 1913 рік Російська Імперія займала 2 місце у світі за валовим внутрішнім продуктом після США та 1 місце за темпами промислового виробництва, частка України у імперській економіці була дуже великою. На початок правління Миколая ІІ південь Імперії пережив промисловий бунт, різке зростання виробництва, особливо це торкнулося машинобудування, металургійної та вугільної промисловості. Хоча Росія на кін. ХІХ – поч. ХХ ст. була вже розвинутою індустріальною державою, але більш половини прибутків приносило сільське господарство, у якому Україна була очевидним лідером. Щоб історична картина була більш наглядною наведемо певні цифри. На 1913 рік на території України діяв 21 металургійний завод, що забезпечувало 69 % загальноросійського виробництва чавуну, 57 % сталі та 58 % прокату. Із загального видобутку залізної руди у Імперії південь дав 72,3 %. У Донецькому басейні було добито 78% російського вугілля, виготовлено 99% коксу. В Україні налічувалося 450 машинобудівних та металообробних підприємств, які виробляли 20,2% всієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Російської Імперії. Українськими заводами випускалося понад 50% сільськогосподарських машин і 40% паровозів. На українську промисловість припадало 25% всіх іноземних інвестицій.

Недоліком промисловості було лише одне, не вистачало техніки для сільського господарства, результативність якого вражає. В Україні вирощувалося 90% експортної пшениці Імперії, урожайність зернових була більше за урожайність США, Канади та Аргентини разом узятих, сьогодні ці держави світові лідери з експорту зернових. Українське зерно зменшувало ціни на європейських ринках. Цукрові заводи України забезпечували понад 80% загальноросійського виробництва цукру. Крім того, в Україні активно вирощували льон, картоплю, кукурудзу, соняшник, коноплю, багато фруктів і ягід з південних губерній постачали на північ Росії. Тваринництво на жаль було менш розвинуто, ніж землеробство, через те, що не вистачало землі для сінокосів і пасовищ. Але і тваринництво приносило великі прибутки, переважно через продаж молодняку, коли тварини підростали, то їх можна було перепродати або отримувати від них м'ясо, молоко. Частіше за все продавали молодняк у Австро-Угорщину. Чимало розвитку сільського господарства сприяла реформа П. Столипіна, згідно якої селянин мав право вийти з селянської общини і отримати земельну ділянку у повну власність. Крім того за допомогою Селянського поземельного банку селянин міг купити ще землі і створити хуторне господарство. Відмінно від Росії в Україні переважало подвірне господарювання, тобто власником землі вважався двір, окрема сім’я, земельна ділянка могла передаватися у спадщину, але не могла продаватися. На Правобережжі і Наддніпрянщини майже не було селянських общин, тому на 1917 рік у цих регіонах майже 100% землі було у приватної власності селян. Общинна форма земельної власності переважала у інших регіонах, але мала формальний характер, тому швидко стало зростати число хуторів, чверть дворів вийшли з общин. Наслідком такого реформування стало значне покращення життя селян, у їх приватної власності опинилось 65% землі, врожайність була збільшена на 20%. Крім того столипінська реформа мала мету вирішити проблему аграрного перенаселення, це була головна проблема українського селянства, багато селян не мали землі або мали її дуже мало. Столипін підтримав еміграцію безземельних селян за Урал, де вони утримували величезні земельні наділи. З 1906 по 1913 р. до Сибіру і Далекого Сходу емігрувало 1,2 млн. українців.

Безумовно, треба нам сказати якими були заробітки у той час. Середня зарплата робітника у Імперії у 1894 р. була 14,25 крб., а у 1914 р. вона зросла до 26,75 крб. Так звана «робоча аристократія», яка складала 30% від всіх працівників, у 1914 р. мала заробітки від 40 крб., Люди престижних на той час професій, таких як машиніст, електрик, заробляли до 100 крб. у місяць. Якщо робітник орендував житло, то на оренду та комунальні послуги він витрачав 20% прибутку, 40 – 50% витрачалося на їжу, 15% - одяг, на різні розходи у сім’ї робітника як мінімум залишалось 15% прибутку. Навіть у тих людей, які працювали на низькооплачуваних роботах залишалось 5% прибутку на різні розходи. Генеральний секретар ЦК КПРС М. С. Хрущов у своїх «Спогадах» писав: «...иной раз брали грех на душу и говорили, что в старое время, дескать, жилось хуже. Грех потому, что хотя и не все, но высококвалифицированные рабочие в том районе Донбасса, где я трудился, до революции жили лучше, даже значительно лучше. Например, в 1913 г. я лично был обеспечен материально лучше, чем в 1932 г., когда работал вторым секретарем Московского комитета партии»(М.: Вагриус, 1997 С.191). У 19 років М. Хрущов мав зарплату 40 крб. і орендував трьохкімнатну квартиру. У Миколаївську епоху рубль був еквівалентний 0,774235 г. золота, у 1914 р. середнє статистичний українець міг купити на місячну зарплату 20,7 г. золота. Сьогодні ціна на золото не упускається менше 400 грн. за грам, тобто 20,7 г. золота коштують не менше 8280 грн., саме така зарплата, перераховуючи на сучасні гроші, була у звичайного українського робітника у царські часи.

Робочий день, насправді, був більше, ніж зараз, 11,5 годин. У 1897 г., коли у Російської Імперії був прийнято закон про нормований робочий день у більшості країн нормованого робочого дня не було. Наприклад, у США тоді люди працювали до 16 годин на добу. Норма робочого часу постійно знижалася, у 1917 р. вона складала 8 годин. На відміну від інших держав у Російської Імперії заборонялось використовувати працю жінок і підлітків у нічний час, працівникам підприємства, штат якого налічував 100 людей, надавалась безкоштовна медична допомога, у разі хвороби (до 45 днів на рік) на всіх підприємствах людині нараховувалась зарплата у повному обсязі. Також законодавство встановлювало 40 неробочих днів, крім неділь (субота у той час у всьому світі була робочим днем). Російська Імперія мала найпрогресивніше трудове законодавство.

Прибутки селян залежали від того скільки вони мали землі і скільки зусиль покладали на її обробку. Українське селянство зазнала найбільших страждань від радянської влади через те, що в Україні було багато заможних селян, куркулів. Якщо селянин мав достатньо землі, то він жив не бідніше працівника «робочої аристократії», навіть краще, тому що селянин дуже рідко витрачав гроші на продукти харчування, своє господарство його годувало. Ті, хто не мав землі наймалися на працю до своїх сусідів або займалися сезонною працею на заводах. Жебраки були як у місті, так й у селі, але переважно це були п’яниці, які просто не хотіли працювати, під час революційних подій вони були першими, хто вступав до революційних лав.

Звісно, що крім селян та працівників промисловості у Російської Імперії були ще інші прошарки суспільства, це дворяни, духовенство, купецтво, інтелігенція, військовослужбовці та інші. Найголовнішу роль у житті держави відігравало дворянство, без нього Імперія не досягла б тодішніх результатів економіки. Під час правління Миколая ІІ дворяни становили 1% населення, але від добробуту цього 1% залежав добробут решти 99%. Справа у тому, що дворяни у той час вже майже не мали землі і колишніх привілеїв, вони були змушені шукати нові сфери діяльності. Дворяни не мали землі, але вони мали капітали, які вкладали у розвиток економіки. Більшість підприємств в Україні належало не державі, а дворянам, саме вони були власниками заводів, фабрик, шахт, рудників, банків та іншого. Завдяки цим людям став можливим індустріальний стрибок наприкінці ХІХ ст., дворянство було рушійною силою Імперії, зокрема її південних губерній. Звісно, що не всі дворяни мали капітали, ті, хто не мав багато матеріальних засобів, працювали на державній службі або складали офіцерський корпус збройних сил. Цікаво, що у Російської Імперії на поч. ХХ ст. було приблизно 500 тис. чиновників на 125 млн. населення, тобто 1 чиновник припадав на 250 чоловік, ніякого засилля бюрократії не було.

Нормальна структура державного апарату і високий рівень виробництва сприяли також розвитку торгівлі, не було серйозних перешкод для комерційної діяльності. Згідно перепису населення 1897 р. в українських губерніях проживало 67 709 осіб, які займалися комерційною діяльністю, це становило 2,19% населення, тоді як загальноімперський показник був 1,3%. Цікаво, що у великих містах частка купців була менше ніж у невеличких, так, наприклад, у Одесі, найбільшому місті України того часу, частка купців становила 1,23% населення, у Києві 2,04%, у Харкові 2,06%, а у таких невеликих містах, як Бердичів 2,7%, Павлоград 3,57%. Провідну роль грало заможне купецтво, інтереси якого зосереджувалися на іноземної торгівлі, але таких купців було мало, переважно купецтво складалось з дрібних комерсантів, які мали невеликі магазини, крамнички або просто торгували на базарі. Важливе значення для української торгівлі мали морські порти, так, наприклад, Одеса була імперським лідером за експортом, за імпортом поступала лише Санкт-Петербургу. Більш половини купців були євреями в силу історичних причин, але це ніяк не принижувало українців. Євреям вдалося витіснити з українського ринку, окремо з Одеси, всіх крупних іноземних торговців, які не вкладали гроші у імперську економіку, а вивозили свої капітали у інші країни, гроші українців залишалися в Україні.

Ідеологічною підпорою Самодержавства було православне духовенство. Православ’я мало завжди дуже велике значення у житті українців, так, наприклад, приєднання Лівобережної України до Російського Царства відбулось лише на підставі того, що запорізькі козаки сповідали православну віру. У Миколаївську епоху Церква також значно впливала на життя суспільства, це виражалося у тому, що Церква давала початкову освіту, займалася добродійністю, була совістю народу, духовенство виконувало багато функцій, особливо у селі, де священик був найбільш освіченою людиною. Але для кінця ХІХ – початку ХХ ст.. було характерно ще те, що духовенство мало боротися з сильним загальнодержавним ворогом соціалізмом, закликати народ бути вірним Цареві і берегти багатовіковий уклад життя. Сьогодні навіть у церковному середовище існує поширена думка, що через посилення державного контролю у часи правління Миколая ІІ Церква майже позбавилась самостійності і опинилась в жахливих умовах. Державний контроль дійсно був сильний, але потрібний. Для революціонерів Церква була головною перешкодою на шляху досягнення своєї мети, зруйнування Імперії, тому вони покладали чимало зусиль для того, щоб розвалити Церкву зсередини. В духовних семінаріях і академіях діяли революційні підпілля, вихованці духовних шкіл були першими діячами революції, найбільш відомими ворогами Монархії, які колись навчались у семінарії були С. Петлюра, Й. Сталін. Варто згадати, що революція 1905 р. почалася з демонстрації, яку очолював священик українського походження Георгій Гапон. Царська влада не пригноблювала Церкву, а навпаки турбувалась про її безпеку. Автокефальний рух в Україні, який виник під час Громадянської війни не був наслідком масового незадоволення царською політикою у релігійній сфері, це була спланована акція розділення Руської Церкви, соціалісти сподівалися, що з її окремими частинами буде легше розправитися.

Українці менш ніж росіяни були схильними до революції, наприклад під час революції 1905 р. у великому жовтневому страйку по всій Імперії взяли участь 2 млн. робітників, в Україні страйкарів було лише 120 тис. хоча чисельність населення України становила майже 20% від всього населення Імперії. Дуже мало українців було зацікавлено у боротьбі з царською владою, їх не приваблювали марксистські ідеї диктатури, націоналізації землі, заборони приватної власності, відділення Церкви від держави та інше. Українські соціалісти розуміли, що народ був відданий Царю, була потрібна ідея, яка б захопила народні маси, такою ідеєю стала національна самобутність українців. Росіяни та українці завжди складали єдиний руський народ, але ще у середині ХІХ ст. деякі інтелігенти стали спекулювати невеликою культурною різницею, яка склалася між Малою і Великою Русю внаслідок багатовікового розділення. Так званих українофілів, невеличкої частки інтелігенції народ не сприймав, для простого хлопа барвистий регіоналізм українофілів був блюзнірством. Коли після польського повстання 1863 р. почались гоніння на українофілів за їх політичні переконання, і було обмежено використання української мови, то у народі ніхто не сприймав це як трагедію. Літературна мова, якою користувалися українофіли, була штучною, справжня народна українська мова, це мова яку сьогодні називають суржиком. Не було народного руху за визнання української мови, як офіційної, українці як сьогодні, так і тоді не гірше за росіян володіли російською мовою. Український сепаратизм не набув поширення на теренах Росії, але сепаратисти отримали допомогу Австро-Угорщини, де вони вели пропаганду серед українського населення, друкували книжки, часописи, які потім відправляли на схід. Уряд Австро-Угорщини дивився на борців за українську державність тільки як на один з засобів антиросійської пропаганди. Багато українців Галичини були русофілами, тому, що у той час різні слов’янські народи, які зазнавали гніту від німців і турків, підтримували і шанували Росію, яка активно їм допомагала.

За безпосередньою підтримкою Австро-Угорщини у 1900 р. у Харкові на з’їзді студентських громад було утворено революційна українська партія (РУП), ця партія об’єднала різні покоління революціонерів з українською сепаратистською свідомістю. РУП була конспіративною групою, діяльність якої переважно зводилась до розповсюдження літератури, яку видавали у Львові. Через те, що у партії не було чітко сформованої ідеології, то швидко в її лавах почалися розколи. У 1902 р. від неї відкололися радикали, які створили крихітну за чисельністю українську народну партію. Незабаром в РУП сформувалися дві фракції: перша фракція виступала за поєднання націоналізму і марксизму, друга за злиття з російськими соціал-демократами на правах автономії. 1905 р. друга фракція відкололась від РПУ, і стала автономною частиною партії Леніна РСДРП. Ті хто залишився в РПУ змінили назву партії на українська соціал-демократична робоча партія (УСДРП). УСДРП на 1908 р. налічувала біля 3000 членів і була найбільшою українською партією, її лідери на чолі з С. Петлюрою пізніше зайняли керівні посади в самопроголошеної української народної республіки (УНР). Існували ще інші антиросійські політичні партії, але їхній вплив на суспільство був мінімальний. Російські партії також були представлені в Україні, тут були більшовики і меншовики, есери, кадети, але вони об’єднували навколо себе переважно росіян і євреїв, корінний житель України у цих партіях був рідкістю. Українців об’єднувала ідея Монархії, на Україну припадало більше половини монархічних організацій Російської Імперії, тільки на Волині і Поділлі завдяки активної діяльності архієп. Антонія (Храповицького) до монархічних організацій долучилось 2 мільйони чоловік. Центром монархічної діяльності була Свято-Успенська Почаївська Лавра, де видавали сотні тисяч брошур та мільйони листівок патріотичного змісту. Монархісти активно діяли у всіх українських губерніях, відділення монархічних організацій були навіть у маленьких селах. Під час першої російської революції прибічники Монархії до крові відстоювали свої інтереси, конфлікт між монархістами і соціалістами переходив у озброєну боротьбу, тільки поліція запобігало великим жертвам. Серед синів козацького роду було багато войовничих радикалів, але до активістів монархічних належали і представники інтелектуальної еліти. Так, наприклад, до Київського Клубу Руських Націоналістів належало багато професорів Київського університету українського походження, такі як Армашевський П. Я., Сікорський І. О., Кулаковський Ю. А. Очевидно, що більшість українців була за Царя.

Чому так сталося, що за декілька років Україна опинилася у політичному хаосі? Дуже важким іспитом для українців стала Перша Світова війна (1914 – 1918), яке привела економічної кризи, зростанню опозиції і в решті-решт падінню Монархії. Українці після скинення Царя (ніякого зречення не було, бо це не передбачав закон, і офіційні документи (зречення від престолу) олівцем на телеграфних бланках не пишуть) стали політично дезорієнтовані, і вже під час Громадянської війни в України між собою воювало 6 основних армій (білі, більшовики, націоналісти, анархісти, інтервенти, поляки).

У Першу Світову війну українські землі перетворилися на арену бойових дій, за весь час війни російську армію було мобілізовано 3,5 млн. українців, які мали протистояти Австро-Угорщині, яка у цій війні була першим ворогом Росії. На українських вояк покладалася велика місія, завершити об’єднання руських земель і просунути кордон Російської Імперії до Карпат. В Австро-Угорську армію також були мобілізовані українці понад 250 тис., але проти Росії було виставлено тільки 2,5 тис. військових, так званих січневих стрільців. Більшість українців Австро-Угорщини було на боці Росії, німці це чудово усвідомлювали, тому стали активно фінансувати українських соціалістів, які намагалися підговорити народ на боротьбу проти Росії. У перші дні війни емігрантами сепаратистами зі Східної України було створено «Союз визволення України», що розпочав масштабну антиросійську пропаганду. Основна діяльність СВУ полягала у агітації серед полонених та у російському тилу, де СВУ зазнав поразки, до 1917 р. у російської армії не було суперечок на національному ґрунті.

Сили противників у війні були рівними, але Росія вела війну з меншим напруженням. Наприклад Росія мобілізувала 39% мужчин призивного віку, тоді як Австро-Угорщина 74%. На кожну тисячу населення Росія у війні втратила 11 чоловік, Австро-Угорщина 18. Російська армія відразу пішла у наступ, 10 серпня – 13 вересня 1914р. відбулася легендарна Галицька битва, з обох сторін у цій битві взяло участь 1,5 млн. осіб. Російська армія з перемогою увійшла у Львів, від німців вдалося звільнити Галичину і майже всю Буковину. Миколай ІІ з цього приводу видав Маніфест, у якому висловлював велику радість, що руський народ об’єднався. На відвойованих землях було створено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство на чолі з графом О. Бобринським. Російська адміністрація почала швидку боротьбу з соціалістами, почалося закриття всіх їхніх установ, періодичних видань, було виселено 12 тис. неблагонадійних, заарештували і вивезли до Суздаля греко-католицького митрополита Андрія Шептицького, вірного прислужника Австро-Угорської влади. Політичні репресії були, але для воєнного часу вони були дуже гуманними, не було того окупаційного режиму, який у 1939 р. запроваджувала радянська влада, людей не розстрілювали, не засилали до Сибіру. Навпаки російська влада дала західним українцям свободу, до прикладу, були припинені гоніння на православних, 200 греко-католицьких общин Галичини змогли відмовитися від насильно нав’язаної унії і повернутися до віри святої Русі. Століттями поляки намагалися позбавити жителів Галичини православної віри, задушити в них руську свідомість, справу поляків продовжили німці, у 1785 р. закрили останній православний храм і після того до ХХ ст. православні Галичини не мали жодного храму. До кінця ХVII ст. Львів був осередком православ’я, Львівська єпархія була останньою єпархією на теренах Речі Посполитої, що здалася під натиском греко-католиків. На поч. ХХ ст. багато жителів Галичини прагнули до православ’я, але стати православним означало опинитися на узбіччі життя, коли пришла російська влада вони побачили, що тепер вони можуть вільно сповідувати віру своїх пращурів. Не було жодного приказу про закриття греко-католицьких храмів, духовенство та парафіяни добровільно переходили до православ’я, після війни вони не повернулися до католицтва. Цікаво, що у 20-ті – 30-ті роки ХХ ст.. чисельність православних тільки зростала, але російської влади там вже не було. За короткий час західні українці змогли відчути, що вони частина єдиної Русі.

На жаль період щастя скоро закінчився, у квітні 1915 р. німці почали контрнаступ, і в осені того ж року бої почалися вже на Волині. Влітку 1916 р. російська армія під командуванням генерала А. А. Брусилова пробила позиції противника на Південно-західному фронті, на короткий час вдалося оволодіти Чернівцями, Станіславом (Івано-Франківськ), Коломиєю, Галичем та іншими містами. Це була остання успішна воєнна операція Росії у Першій світовій війні, у кінці серпня 1916 р. австрійські та германські війська посилили опір і наступ російських сил припинився. У той час Російська Імперія зазнала великих втрат, серйозно страждала економіка, не вистачало працівників на заводах, шахтах. Занепало сільське господарство України, не вистачало техніки, палива, вдобрень, через те почалися проблеми з постачанням продуктів у міста і на фронт. У державах, проти яких воювала Росія, становище було гірше, але російське суспільство це не цікавило. Ситуацією скористувалися ліберали і соціалісти, почастішали страйки та селянські повстання, посилювалися революційні настрої у армії. В лютому 1917 р. у Петрограді почалися бунти, вони переросли у повстання, що закінчилось державним переворотом і скиненням Царя 2 березня 1917 р., безвладдя стало ознакою подальшого життя Росії. У. Черчіль пізніше скаже: «Утримуючи перемогу в руках Росія впала на землю».

За декілька днів у Києві після подій у столиці владу захопили соціалісти - самостійники, незабаром всі досягнення епохи Миколая ІІ було втрачено, почалася озброєна боротьба за владу, українська земля залилася кров’ю, міста і села охопили анархія і руїна. Сьогодні українські націоналісти вважають самостійників 1917 – 1920 р. героями, бо вони здобули незалежність для України. Насправді українські соціалісти не були краще за більшовиків, їхня ідеологія суттєво не відрізнялася від ідеології більшовиків, за виключенням ідеї становлення незалежної української держави. Коли більшовики остаточно захопили Україну, то вони пішли на компроміс, розпочали політику українізації. Завдяки більшовикам Україна отримала свою власну державну систему, свій уряд, законодавчі органи, суди, українська мова стала офіційною і дуже поширеною, але разом з тим Україна отримала бідність, колективізацію, голодомор, репресії та інші біди. Якби Петлюра і його прибічники зберегли свою владу, то їхнє правління теж ніякого добра українському народові не принесло б.

Епоха правління Миколая ІІ був найкращим періодом української історії, без Царя українці не стали краще жити. Висновок зі всього сказаного може бути тільки один: Україні потрібний Цар!

Олексій Паркачев

"ЦАРСКIЙ КIЕВЪ"  28.05.2013

Главная Каталогъ

Рейтинг@Mail.ru