РОСІЙСЬКИЙ ЛЕГІТИМІСТСЬКИЙ РУХ В ГАЛИЧИНІ, БУКОВИНІ, ПІВДЕННО-ЗАХІДНОМУ КРАЇ, МАЛО- ТА НОВОРОСІЇ В УМОВАХ СВЯЩЕННОЇ (ДРУГОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ) ВІЙНИ

Події 1914-1918 років кардинальним чином змінили долю тих, хто вважав себе захисником недоторканності Російського Самодержавства, прибічником Династії Романових, вірним слугою Імператора Миколи ІІ, охоронцем прав на Престол предків Його Сина, Царевича Олексія Миколайовича. Початок збройної боротьби між країнами Троїстого союзу та Антанти 19 липня 1914 р. й для них став завершенням майже десятилітнього періоду так званого «мирного існування», коли, після збурень та заколотів 1905 – 1907 рр., протистояння адептам революції лише іноді проявляло себе або ж у вигляді гучних судових процесів, чи то у формі окремих статей місцевої демократичної преси. Обставини воєнного часу потребували інших методів захисту реакційних переконань, породжували нові форми боротьби за збереження традицій минувшини, власних мучеників та героїв.

Як відомо, те, що в історії зазвичай називають Першою Світовою війною, на теренах від Волині до Криму мало деякі свої, суто регіональні, особливості. Зокрема, щонайменше до 2 березня 1917 року події тут розгорталися за досить чіткою схемою “Ворог – попереду! За Бога, Царя та Вітчизну в атаку – марш!”. Через три тижні, однак, в окопи Південно-Західного та Румунського фронтів, у тилові гарнізони Київського і Одеського військових округів, на бойові корабля Чорноморського флоту, в побут цивільних жителів краю увірвалися спочатку національно-демократичні, а з жовтня – ще й комуністичні перетворення, котрі однаково ставили передову і тил на межу відвертої міжусобної різанини.

Звісна річ, за таких вельми складних умов певної ідеологічної трансформації зазнають всі ті, хто виступав за збереження державного устрою Батьківщини, саме виходячи із прийнятого ще Павлом І "Закону про Престолонаслідування”. Продовжуючи називати себе легітимістами (від латинського “lex”, “legis”,- “закон”), вони, однак, вимушено розділилися на “берлінських антагоністів” (наприклад, група Пуришкевича) та “германофілів” (редакція газети “Русское Знамя”)(1), причому серед перших до грудня 1916 року домінували так звані “реакційні елементи”. Дещо пізніше, за так званих «тимчасового уряду» і самопроголошеної «центральної Ради», сюди додається певна частина тих, кого життя просто вибило із звичної соціальної колії, під час Гетьманату, - всі, кому знову було дозволено служити під гаслом “Православ’я, Самодержавство, Народність”, а за “більшовизії”, - та меншість репресованих нею класових ворогів, що, відкидаючи, скажімо, денікінську “політичну неупередженність”, ратувала (на кшталт місцевих представників “Астраханської армії” князя Тундутова, “Південного збройного обєднання”, тощо) (2) за Реставрацію суто Романівського типу. Й, зрозуміло, не варто ігнорувати москвофільських проявів у зайнятих певний час російськими військами Львівському, Бродівському, Тарнопільському, Станіславівському, Самбірському, Перемишльському, Ярославському, Стрийському, Коломийському, Чернівецькому адміністративних районах Західної України (3).

1. НА ВАРТІ СТАРОГО ПОРЯДКУ (1 СЕРПНЯ 1914 – 22 ЛЮТОГО 1917 РОКІВ)

У вищезазначений період ступінь активності місцевих представників загальноімперських правих сил визначалася перш за все подіями на передовій. Так, в моменти відносних успіхів вітчизняної зброї (серпень 1914-квітень 1915, весна 1916, січень – лютий 1917 років) вона помітно активізувалася, а при невдачах (зокрема, у травні 1915 - червні 1916-го), навпаки, дещо згасала. Але, попри всі ці коливання, незмінним залишалося головне: усвідомлення необхідності збереження в недоторканності Самодержавного устрою в країні.

Безперечно, початок війни з Німеччиною, Австро-Угорщиною й Туреччиною негативно позначився на загальному становищі народного господарства Східної Наддніпрянщини. Проте й у тих нелегких умовах, за свідченням джерел, говорити про повний крах тієї ж обігової тут тоді валюти не доводиться: якщо в 1913 р. на фінансових ринках США за 100 російських крб. давали 51,45 долари, то до березня 1917 курс цей, навіть з урахуванням різного роду наявних труднощі, впав лише на 19 пунктів (4). Тільки сім із 25-мільярдних витрат на оборону не забезпечувалися конкретними товарами і послугами (4а). Біржова вартість акцій Азовсько-Донського комерційного банку, чия діяльність безпосередньо стосувалася «наших» регіонів, за період із серпня 1914 до лютого 1917 років зросла з 750 до 950 карбованців, Міжнародного – від 302 до 900, Торгівельно-Промислового – з 218 до 680, а Російсько – Французького - відповідно з 250 до 575 крб. (5). Поруч з грандіозними мілітаристськими планами, уряд царської Росії звертав пильну увагу на подальший розвиток всього економічного життя: так, на 1918 рік планувалося зведення Дніпрогесу, а в серпні 1916, за доповіддю тогочасного міністра шляхів сполучення Імперії О.Ф.Трепова, Микола ІІ затвердив програму, згідно з якою в найближчі п’ять років в країні потрібно було прокласти не менш ніж 30 тис. верст нових залізничних колій (в тому числі 2 тисячі – територією Київщини, Чернігівщини та Полтавщини)(6). На відміну від знекровленого німецькою підводною блокадою Туманного Альбіону, де капусту стали розводити мало не в самому Гайд-Парку, на схід від Збручу практично не було продовольчих карток і тут, в протилежність Берліну та Відню, люди не давилися в тисячних юрбах за мискою безкоштовного горохового супу й ніколи не знали, що таке нормовано одержувати щодня 160-200 грамів ерзац-хліба на дорослу особу (7). Навпаки, рівень споживання цукру підвищився з 18 до 25 фунтів на людину (7а). Шість мільйонів навіть самих бідних місцевих селян володіли тоді 36 млн. десятин аграрних угідь (себто, по 6,54 сучасних гектари паші на кожного трударя) (8). Промислові робітники, маючи загалом 117 вихідних днів на рік, регулярно отримували щомісячну винагороду за власну працю у розмірі від 50 до 320 крб., соціальне забезпечення по хворобі у вигляді 25-75% регулярних нарахувань,“проявляючи невблаганну схильність витрачати гроші на розваги, дорогий одяг для жінок та предмети розкоші” (9). Якщо ж додати сюди більш ніж поблажливі ціни на продукти харчування (навіть “голодної” зими 1917 р., скажімо, хліб коштував 45, м’ясо - 180 копійок за кілограм), визнання Лондоном та Парижем прав офіційного Петрограду на Босфор і Дарданелли (19.02.1916, після оволодіння генералом М.М.Юденичем османською фортецею Ерзерум) (10) й той факт, що російський солдат був самим забезпеченим вояком у Європі (11), стає більш-менш зрозумілим, на якому загальному тлі відбувалося розповсюдження легітимістських поглядів серед представників різних громадських верств.

У скутому невблаганною дисципліною військовому середовищі за гаслом “Православ’я, Самодержавство, Народність” поки що продовжував зберігатися абсолютний авторитет. Проте, уникаючи загальних фраз щодо монархічних настроїв особового складу армій Південно-Західного фронту в ході тієї ж Галицької наступальної операції (18 серпня-21 вересня 1914 року), Горліцької катастрофи (2.05.-22.06.1915) чи Брусилівського прориву, наведемо лише деякі факти царистських симпатій, котрі, однак, повністю виходять за межі формальної присяги на вірну службу.

Як відомо, Його Імператорська Величність, Государ Імператор Микола ІІ часто бував на передовій, послідовно відвідавши з цією метою Житомир, Кам’янець-Подільський, Рівне, Київ, Рені, Тирасполь, Одесу, Херсон, Севастополь, Євпаторію. Одного разу, під час корпусної інспекції в Галичині, колеса Імператорського авто глибоко вгрузли в пісок. Не роздумуючи, солдати оточуючих частин кинулися на допомогу охороні: “Государь встал в автомобиле во весь рост, а они целовали Его руки, приговаривая: “Кормилец, родной, Отец наш” (12).

Приблизно тоді ж в околицях Тарнополя зупинилася “Дика дивізія” Великого Князя Михайла Олександровича. Після параду частин генерала фон-Брінкена Цар викликав до себе бувшого полковника, переведеного в рядові за образу дією генерал-майора: “Ця людина, будучи нижнім чином, доблесно билася й заслужила, при загальній повазі, всі 4 ступені Георгіївського Хреста”. Монарх повернув їй її попередній статус та колишні погони, подякувавши за вірну службу. “Ваше Императорское Величество, - ответил этот немолодой, уже с проседью, боец, - я жизнь свою отдам за Вас” (13).

Грудень 1915 року…На Житомирському вокзалі, в атмосфері невимовного страждання, тимчасово розташовувався один з похідних лазаретів. Зненацька тут з’явився Самодержець Всеросійський. Терпляче обходить Він всіх без виключення вояків, для кожного знаходячи слова втіхи та співчуття. Побачивши тяжко пораненого молодого капітана, котрий помирав, Микола ІІ, ставши перед героєм навколішки, підкладає руку під його голову. Два погляди зустрілися: “У Вас є діти?” – “Три доньки й син…” – “Можете за них не хвилюватися, я про них подбаю!..” – “Радий служити Вам, Ваша Вели…” – востаннє злітає з уст офіцера (14).

За даними весни 1916 р., в Кам’янець-Подільську дислокувалася 74 піхотна дивізія – частина, на 85% сформована із добровольців – колишніх петроградських швейцарів та двірників (15). Коли ж сюди прибув Верховний Головнокомандувач, ці досвідчені вже ветерани влаштували йому справжню овацію.

22 жовтня у місті Балта Помазаник Божий оглядав стрій уславленої кавказької кавалерії: лезгини, осетини, авари, абхазці, чеченці, кубанські і терські козаки – “всі на високих сідлах, з довгими тонкими піками, у кудлатих папахах”, герої багатьох битв, пронеслися перед Ним грізною лавою, бойовим кличем високогірних аулів засвідчуючи власну відданість, являючи собою видовище страшне, й, водночас, - захоплююче (16).

З іншого боку, коли 25-27.10.1916 року в Кременчугу на Полтавщині збунтувалося до 6 тис. новобранців, перший, найдужчий, удар цієї розбурханої стихії прийняли на себе їх колишні товариші по казармам, себто - тамтешні кадрові рядові та унтер-офіцери, котрі, нехтуючи “прелестями революционний агитации”, із зброєю в руках продовжували виконувати власний обов’язок: більшість – аж до загибелі у передмісті Крюково чи на території тролейбусного парку, й лише дехто - до прибуття вірних урядові ескадронів з Києва. Те ж саме повторилося незабаром у занесеному раннім снігом Харкові, на позиціях 34 корпусу Особливої армії, в 223 Одоєвському полку (17).

Через два місяці на лінії 13-ї артилерійської бригади Румунського фронту розпочався шалений наступ німецьких військ генерал-фельдмаршала А.Макензена.“Пушки тут, - за свідченням одного з учасників тих подій,- так нагревались, что нужно было только вставить заряд в ствол, и он выстреливал сам. Случалось, снаряд разрывался, даже не успев вылететь из накалившегося орудия. И все же победа осталась за нами!…После чего личный состав дивизионов первой линии восторженно встречал объезжавшую места боев внучку Императора Александра Второго Королеву Марию, приказы Царя Николая Второго о награждении лучших, поощрительные распоряжения своего непосредственного командира - генерала – от – инфантерии Д.Г.Щербачева” (18).

До січня 1917 року міцне легітимістське ядро у складі поручиків Роменського, Ф.К.Водо, К.О.Яффи, Д.О.Головіна, Л.Моравського, штаб-ротмістрів Г.-С.Е.Борха, П.Берга, М.Яцинського, К.В.Соколова, ротмістра М.С.Лопухіна та підполковника Б.М.Говорова сформувалося і в розташованому під Одесою Першому гусарському з’єднанні. Аналогічна картина склалася в межах Кримського кінного полку, де реакційні ідеї презентували офіцери Л.К.Глазер, В.Я.Ван-Воорендейк, М.Ф.Шлее, В.Є.Апанасенко, К.Я.Бехтольд, В.О.Еммануель, А.Є.Люстиг, П.П.Росницький, С.М.Муфтій-Заде. (19). Дещо подібне можемо сказати також і стосовно більшості частин тодішнього ІІІ кавалерійського корпусу, УІІІ дивізії, окремих гарнізонних команд Правобережжя. На індивідуальному рівні відмітимо генерала-від-кавалерії графа Ф.А. фон-Келлера, мешкавшого на Волині відставного генерала Красильнікова, начальника Єлисаветградського кавалерійського училища Савєльєва, багатьох військових комендантів.

На завершення сюжету торкнемося й такого специфічного підсумку кожної війни, як російські бранці. Звісна річ, наведені нижче приклади далеко не відбивають настроїв сотень тисяч тих нещасних людей, котрі вимушено опинились тоді за лінією фронту. Та про дещо, певне, все ж таки свідчать…

“Ранняя весна 1916 года. Крутые, поросшие лесом склоны Боснийских гор. Захолустное Меджедхе связывает с недалеким Сербским фронтом матово поблескивающая рельсами узкоколейка – прекрасное средство подвоза на позиции снарядов и продовольствия. Именно поэтому и возник здесь “Лагерь военнопленных Его Королевского Величества”. Русских обитателей - до 5 тысяч, их коих по меньшей мере сто унтер-офицеров.

И вот однажды они в полном составе не вышли на работы. Сразу стало пусто в вагонном лабиринте, ибо темпы разгрузки враз упали на 75%. Денежные посулы, обещания улучшить режим не помогают. Тогда в ход идет последний довод “цивилизованной” Европы…

Под конвоем выводят из бараков русских. Перед ними - рота мадьяр. И комендант. “В последний раз приказываю прекратить саботаж! Кто согласен, пять шагов вперед!” Серые шеренги неподвижны. “Вы будете сейчас же на месте расстреляны!” Сразу посерели отекшие от голода лица. Винтовки палачей взлетели к плечам. И вдруг их строя вышел седой фельдфебель. Три коротких, четких, печатных шага. Поворот “налево кругом” и команда “На молитву, шапки долой!”. Опять поворот кругом и прямо в черноту дул палачей “Боже, Царя храни!” Смертники пели, и это была мелодия первомучеников зари христианства! К их братской могиле, как к величайшей своей святыне, еще долгих десять лет регулярно приходили местные обитатели…”(20).

Сповідуючи принцип “Розділяй та владарюй!”, германці розміщували частину ув’язнених вояків-магометан Російської Імператорської армії в окремих, вельми комфортабельних, помешканнях. Наразі до однієї з таких “мекк” під Марієнбургом, де проживало до 3,7 тисяч чоловік, прибула висока урядова комісія. Саме з цього приводу виструнчилися на плацу чотири залізні шеренги, попереду яких, неначе бойові піки, - декілька Георгіївських кавалерів, а ще трохи далі - з десяток мулл. У відповідь на одне з питань про загальний настрій лунає коротка команда муедзіна – й від строю “азіатів”, в якому переважали кримські татари, в обличчя берлінських вельмож, в один голос і майже без акценту, гримнув російський Народний гімн (21). Групи опору вітчизняних монархістів існували також за колючим дротом концентраційних таборів в Гольдапі, Кенігсберзі, Шнейдемюлле, Франкфурті-на - Одері (22).

Працюючи на базі в цілому досить ліберального вітчизняного законодавства, певна частина співробітників задіяних у підросійських губерніях Східної Наддніпрянщини каральних органів Імперії, попри власний офіційний статус, дозволяла собі триматися відверто консервативних поглядів. Насамперед це були ті, хто, наслідуючи приклад сенатора й лідера правих у Державній Раді О.О. Римського-Корсакова, вважали, що здолати існуючі труднощі можливо виключно методами силового примусу.

В даному ряду відмітимо перш за все начальника розвідки Південно-Західного фронту полковника Москова (23). Ініціатор активізації нелегальної діяльності як у ворожому таборі, так і серед союзників, один із засновників відповідного Координаційного Бюро, чия компетенція одночасно розповсюджувалася на Німеччину, Швейцарію, Францію, Нідерланди та Іспанію, він завжди вважав Самодержавство найдосконалішою формою державного правління.

Службою за переконаннями, не на страх, а по совісті, відзначалася й більшість його колег. Зокрема, направлений у 1916 році із Львова до Копенгагена та Ютландії ротмістр Левіз-оф-Мінар швидко навів серед тамтешніх співробітників повний ідеологічний порядок (24). Племінник Ялтинського губернатора, ярий реакціонер В.Думбадзе, подавшись ще перед війною начебто з політичних причин до Берліну, створив тут розгалужену конспіративну мережу, куди входила навіть система так званої “голубиной почты “(25). В той же час на теренах Європи не менш віртуозно працювали затяті монархісти військовий аташе С.М. Потоцький, генерал-майор С.О.Головня, чиновники Смоков та Юргенсон, підполковник Шредель (26).

Навпаки, серед робітників контрреволюційна налаштованість проривалася назовні більш бурхливо - не тільки у вигляді антинімецьких виступів, але й через участь в Царистських маніфестаціях, придушенні лівих демонстрацій, співробітництві з органами правопорядку.

22 вересня 1914 року на цукровому заводі фірми “Роттермунд і Вейс” в слободі Рубіжне Волчанського пов. Харківської губ. відбулися позачергові збори. У виступах всіх десяти ораторів червоною ниткою проходила лише одна думка: ”Для успішної боротьби з ворогом на фронтах необхідно докласти максимуму зусиль для того, щоб піддані кайзера негайно забиралися геть із Росії!” (27). Так було започатковано самодержавницький в основі своїй “рух проти германського засилля”, котрий трохи пізніше охопив сотні промислових підприємств Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Катеринославщини, Херсонщини, Таврії.

В середині квітня 1916 р. трударі Вєрівської, Орлово-Єленівської та Варваропільської рудень Бахмутщини вийшли на вулиці з корогвами, державними прапорами, іконами, портретами Імператора. На чисельних мітингах висловлювалися різні думки, однак гучніше за інші лунали фрази про те, що “бригади та забої готові до останніх сил працювати на справу захисту Царя й Вітчизни” (28). Саме з цього моменту можемо, певне, говорити про нове реакційне пожвавлення на зразок “восторгов первых дней войны", котре, до речі, не вщухало вже аж до самого падіння Династії.

За найновішими обчисленнями, “в останні десять місяців агонії царату” на вказаних територіях у вир антиурядових збурень було втягнуто 193 тисячі працюючих (29). Але з урахуванням загальної кількість їх тоді в краї (понад 2,7 млн. чоловік, без кустарно-ремісничого сектору економіки) (30) виходить, що під впливом різного роду деструктивних поглядів знаходилося всього 7,15% місцевого обслуговуючого персоналу. Категорично не підтримували ніякої “лівої політики” висококваліфіковані кадри, особи старшого віку, ті, хто до приходу на виробництво служив у каральних органах, секретні співробітники ГЖУ та охоронних відділень.

Ще більш реакційні тенденції мали місце поміж селянства. Так, суто вандеївські настрої панували під стріхами більшості хат Волинської, Подільської, Київської, Чернігівської губерній, на заможніх подвір’ях Полтавщини та Харківщини, серед колоністів Новоросії. Знайоме ще за часів 1905-1907 р.р. “Царя чтите, власти уважайте!” непохитно виконувалось, а інспіровані ззовні аграрні заворушення (до 160 в період з вересня 1914 до грудня 1916 років) (31) швидко приборкувалися зусиллями волосної старшини.

Досить строкату картину являла собою інтелігенція. В студентському середовищі офіційний курс завжди беззастережно підтримували така звані “белоподкладочники”- найаристократичніша частина учнівської молоді, котра, щоб вирізнятися від інших, підшивала свої мундири сукном відповідного кольору. В екстремальних умовах до них гіпотетично могло прилучитися праве крило вузівських “академістів” та деяка частина “вільних слухачів”. Однак ні ті, ані інші ніколи не вважалися надійними союзниками, оскільки, по-перше, робили вигляд, що ніщо, окрім навчання, їх не цікавить, а по-друге, навіть організовували факультативні збори пожертвувань на… політичних в’язнів (32). Якщо ж говорити про інженерно-технічний персонал, то на сьогоднішній момент нам відомо про існування стійких царистських настроїв в групі чиновників Південно-Західної залізниці (33). Відвертими легітимістами були директори ряду гімназій та училищ Вінниці, Житомира, Києва, Харкова. Й, звичайно, не варто ігнорувати ті творчі осередки, що склалися навколо регіональних видань чисто правого спрямування.

Досить впливове консервативне крило існувало в той час і в лавах регіональної буржуазії. Коли наприкінці 1915 року Самодержавний уряд вирішив заснувати черговий офіціоз з вельми амбітною назвою “Русская Воля”, з цією ідеєю погодилися діячі З’їзду представників металообробної промисловості (34). Ініціатива командувача Окремого корпусу жандармів О.Д. Протопопова щодо передачі справи продовольчого забезпечення країни та армії з рук “суспільних організацій” до МВС дістала схвалення власників фірми “Бахмутська сіль”, Південно-Російської асоціації внутрішньої та експортної торгівлі продукцією видобувних галузей “Юровэта”, акціонерної компанії Миколаєвських заводів і верфей, розпорядників Товариства російських трубопрокатних заводів “Колишній Шодуар” (35). На боці так званого “распутінського внутрішнього курсу” знаходилася дирекція Брянського рельсопрокатного, залізоробного та механічного заводу, машинобудівної корпорації “Я.М.Айваз”, ряду підприємств нащадків М.П.Пастухова, “Электрического общества Донецкого бассейна” (36). Те ж саме можна сказати про М.Г.Хрульова, Г.О.Бліоха, Л.Ф.Граумана, Д.Б.Вургафта, М.Є.Понафідіна, Ф.Ф.Безобразова, М.М. Клименко, - осіб, що входили до керівного ядра “Нікополь-Маріупільського гірничо-металургійного товариства” (37).

На землях підросійської Галичини легітимістські настрої були властиві поперед усе широким верствам простого населення. Зокрема, майже в усіх містах, селах та хуторах краю зразу після вступу туди Імператорської армії місцеві жителі (за виключенням лише певної частки етнічних австрійців, поляків та євреїв) створювали групи допомоги новій адміністрації, сприяли їй в знешкодженні ворожої шпигунської мережі, допомагали зводити оборонні укріплення (38). Коли ж у квітні-травні 1915 року Миколі ІІ раптом заманулося відвідати Львів, Радомисль, Яворів, Ярославів та Перемишль, ворожі Берліну і Відню елементи скрізь влаштовували йому урочисті зустрічі (39).

Аналогічна манера поведінки спостерігалася й у тамтешнього Православного духовенства. Відгукуючись на заклики прочан типу: “Дайте нам справжнього, бородатого попа, набридли ці голені під коліно уніати!”, священики почали приділяти більше уваги власному зовнішньому вигляду, дисципліні у храмах, порядку на самих богослужіннях, пильніше додивлялися , скажімо, за тим, щоб на літургіях обов’язково згадувалися всі члени правлячого Дому Романових, всіляко приборкували прогерманські настрої та розмови на побутовому рівні (40). Знаменно, але в цьому їх до деякої міри підтримували і окремі греко-католики, особливо з числа тих, хто за “русинські переконання” свого часу зазнав переслідувань з боку цісарської влади. А права інтелігенція, залишаючись в руслі класичного москвофільства, для посилення боротьби з мазепінством створила “Карпато-Русский освободительный комитет" на чолі з Ю.А.Яворським, підтримувала “Русскую народную организацию” В.Ф.Дудикевича, охоче співробітничала з газетою “Прикарпатская Русь” та їй подібними виданнями, друкувала агітаційні матеріали на зразок брошури “Современная Галичина. Этнографическое и культурно-политическое состояние ее, в связи с национально-общественными настроениями” (41).

Та поруч із вищезазначеними, в цілому - стихійними, проявами реакційності, на теренах Російської Імперії існувала й більш виразніша форма її, відома в історії під назвою чорносотенство. Нараховуючи в Наддніпрянщині до 190 тис. прибічників, воно, проте, в період, що нас цікавить, не було організаційно єдиним та соціально однорідним. Зокрема, на рівень 1914 р. тут хоча й продовжував діяти створений раніше лікарем О.І.Дубровіним “Союз Русского Народа”, проте фактично він вже давно розпався на елітні СРН імені свого засновника, Спілку Н.Є.Маркова-Є.Є.Замисловського та показово неаристократичний “Русский народный союз имени Михаила Архангела" В.М.Пуришкевича. Паралельно з цим існувала також ціла низка дрібніших, вузько регіональних структур відповідного гатунку – “Одесский союз русских людей” М.М.Родзевича, київський клуб “Двуглавый Орел” В.Голубєва – Ф.Сенкевича, тощо. Маючи відділення в усіх без виключення губернських центрах, досягаючи подекуди найглухіших кутків краю, дані юридичні особи активно пропагували свої досить радикальні погляди, влаштовували патріотичні маніфестації, обмежували прояви галицького сепаратизму, розправлялися з інакодумцями, де потрібно було (як в Одесі чи Херсоні) – воювали з місцевою владою, розповсюджували не лише центральну (“Русское знамя”, “Голос Руси”, “Вестник СРН”, “Колокол”, “Земщина”), але й переферійну (“Московские новости”, “”Прямой путь”, “Известия Русского собрания”, “Вестник Русского собрания”, “Вестник РНС”,”Южный Боян”, “Южная Россия”, ”Русская речь”, “Русская жизнь”, ”За Царя и Родину!”, ”Киев”, “Жизнь Волыни”) пресу відверто реакційного спрямування. Вказівками їм тоді слугували документи Загальноімперського (літо 1915), Самарського і Нижегородського монархічних з’їздів, укладена 19.01.1917 правим депутатом Державної Думи Митрицьким “Декларация православных русских кругов Киева", підготовчі матеріали "Общенационального форума “Монархическое единство”" (мав відбутися у Петрограді в тому ж таки лютому), різного роду службові резолюції та постанови (42).

Отже, на початковому етапі Великої війни у вказаному регіоні існував вельми чисельний право-консервативний фронт, до складу якого входили представники всіх без виключення верств населення краю. Широко використовуючи різного роду державницькі та патріотичні гасла, його діячі виступали за збереження в недоторканності соціально-економічних порядків Російської Імперії, проти будь-яких революційних теорій, за перемогу Петрограду в спалахнувшому тоді міжнародному збройному конфлікті.

2.ПРОТИДІЯ РЕВОЛЮЦІЙНИМ ЗБУРЕННЯМ (23 ЛЮТОГО - 2 БЕРЕЗНЯ 1917)

Наприкінці зими – в перші дні весни нового, 1917 року на берегах Неви відбулися події, що незабаром отримали статус чергової буржуазно-демократичної революції. Не дивлячись на відчайдушний спротив 1417 столичних охоронців, Монархію було повалено, Царя Миколу ІІ примусово зведено з Престолу, всю владу в країні захопили самостворені тимчасовий уряд, а також ради робітничих і солдатських депутатів. На фронтах тоді панувало відносне затишшя, однак, розкладені ліберально-демагогічними “Наказами” № 1 і 2, більшість солдат вже морально підготувалася не лише до боротьби з власним начальством, але й до того . щоб взагалі облишити свої бойові позиції. Самодержавство припинило існування “de facto”, прирікши тим самим своїх захисників на нові важкі випробування.

У Подніпров’ї про події в центрі стало відомо досить швидко, й тут, поруч із “силами прогресу”, відразу активізувалися адепти реакції, головним завданням яких на цьому етапі боротьби стала перш за все протидія розповсюдженню чуток про самий заколот. Так, в Києві більшість телеграм на дану тему затримувалися за наказом головного начальника воєнного округу генерал-лейтенанта Ходоровича та коменданта міста, генерала Медера. Вже 28.02. 1917 р. місцевий губернатор заборонив будь-які публікації відповідного профілю й попередив міського голову Бурчака, що за передачу населенню змісту особистого листа до нього голови IV Державної Думи Родзянко він нестиме карну відповідальність (43). На два дні раніше наказали вважати облудними усі петроградські звістки головні урядові посадовці Харківщини: за непослух редакція газети “Южний край” зазнала штрафу у 3 тис. крб., а саме видання, вперше за 35 років власного існування, вийшло з купюрами (44). З цієї ж причини не відбулося й засідання думи головного адміністративного центру регіону (45). В Полтаві губернатор Моллов 1 березня “...шифром... запропонував всім цензорам не пропускати в пресу повідомлень про події у Таврійському палаці, а залізничному телеграфу не передавати приватним особам інформацію про нагальні справи.” (46). У Чернігові до аналогічних дій вдався начальник тамтешньої цивільної влади барон Греневіц, в Одесі – командувач ВО Ебелов, у Севастополі – очолювач Чорноморського флоту адмірал Колчак, в Кременчуці – командир гарнізону Смірнов, у Старобільську – полковник Лєбєдєв (47). Теж саме мало місце в Євпаторії, Ялті, Феодосії, Житомирі, Миргороді, Слов’яносербську, Бахмачі, інших населених пунктах (48). А взагалі-то даного типу протидія супротивникам всіх типів була настільки ефективною, що це мусить визнати навіть радянська історіографія. “Периферійна влада, – читаємо, наприклад, в одній із книжок, що побачила світ у 1986 р., – вчиняла різноманітні перепони проникненню в маси відомостей про революційні події... Навіть 1 березня 1917 року жодна з газет, котрі видавалися на Україні, не сповістила про положення в столиці.” (49).

Ще одним моментом даного напрямку російського легітимізму був спротив співробітників царських спецслужб. Зокрема, стосовно Південно-Західного краю слід мати на увазі, що вже в період з 27 лютого по 2 березня 1917 р. на київських вулицях точилися вперті бої між поліцією, жандармерією та т. зв. “робітничими дружинами” (50). В перший день весни того ж таки року демократи зробили спробу роззброїти “голубих мундирів” у Конотопі, в ході чого, звісна річ, не обійшлося без протистояння між представниками обох таборів. В Малоросії ще 28.02. Харківський поліцмейстер повністю контролював ситуацію на всіх без виключення підприємствах міста, його підлеглі успішно приборкали протизаконний мітинг робітників заводу Шиманського (нині – “Червоний жовтень”), розігнали грабіжників біля прохідної фабрики “ВЕК”, всіляко перешкоджали виборам у т. зв. “міську раду” (51). Агенти Харківського ГЖУ захищали приміщення власної установи та її архів, стали на заваді революціонерам при їх спробі заарештувати віце-губернатора Астаф’єва, коменданта міста Горбаньова і начальника конвойної команди Третякова (52). На Півдні вже 20-22 лютого Миколаївський градоначальник віце-адмірал Покровський ввів у дію “Інструкцію на випадок виникнення заворушень”, навіть через тиждень правоохоронці повністю контролювали ситуацію у Катеринославі, Херсоні, Сімферополі, на Донбасі, в Криворіжжі; лише на Краматорському машинобудівному заводі, в Єнакієво та Бірзулі їм довелося силою ізолювати окремі більшовицькі виступи (53).

Маємо деякі спостереження й щодо суто цивільної складової тодішнього правого консерватизму. Наприклад, окремі спогади середини 30-х рр. ХХ ст. свідчать, що в лютому-березні 1917 р. “у Київських середніх школах панувала реакційність, або навіть справжнісіньке чорносотенство переважної маси учнів. Київ, ця твердиня самодержавницької реакції,... був геть забитий найзапеклішими монархістами, чорносотенцями, “союзниками” (членами чорносотенної “Спілки Михаїла Архангела)” (54). Саме жителі вищезазначеного ґатунку дієво підтримали вірнопідданські поривання тієї частини дислокованих на Печерську донських козаків, котрі, зібравшись на міському вокзалі, вирішили «йти на Петроград для придушення заколоту» (55). В межах же самої губернії телеграфісти фіксували величезну кількість депеш різних осіб відверто самодержавницького спрямування (56). На Полтавщині категорично не визнала владних повноважень тимчасового комітету розпущеної Миколою ІІ Державної Думи Кременчуцька земська управа, члени якої в спеціальному засіданні підтвердили свою прихильність саме Старому Порядку (57). В Луганську вгамувати демагогічні пристрасті намагалися монархічно налаштовані депутати міської думи, а в Краматорську – директор одного з моторно-механічних закладів, котрий мав сміливість один вийти назустріч розлюченим маніфестантам (58). В Харкові ректор Технологічного інституту Осіпов 28 лютого категорично заборонив студентам влаштовувати в аудиторіях мітинги та припиняти заняття (59). На варті Престолу стояла й Православна Церква: 1. 03. 1917 р., ігноруючи будь-які нововведення, в багатьох храмах та кафедральних соборах відбулися панахиди пам’яті по Імператору Олександру ІІ (60).

Таким чином, маємо всі підстави твердити, що місцеві легітимісти, опинившись навесні 1917 року в епіцентрі деструктивних збурень, котрі загрожували не тільки вивести Росію з числа країн-переможнииць у Світовій війні, але й зовсім ліквідувати її як велику державу, з перших днів вчинили “вестникам грядущей бури” досить впертий опір.

3. НА ЗАВАДІ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ (БЕРЕЗЕНЬ-ЖОВТЕНЬ 1917)

2 березня 1917 року в кулуарах нової влади виник документ, котрому судилося увійти в історію під назвою “Маніфест про зречення Миколи ІІ.” Складений: а) з порушенням всіх зовнішніх форм, б) у повному протиріччі з традиційними законами Імперії, в) навіть без самого першого слова, г) підписаний олівцем, він, проте, навіть і сьогодні видається за справжній. У найближчі дні (десь з 3 по 10.03.) фактично на його основі припиняється юридичне існування найважливіших органів державної влади до їх місцевих філій включно, поза законом оголошуються будь-які консервативні погляди, симпатії та прагнення - сценарій термінового знищення легітимізму, розпочавшись у Петрограді, розігрується тепер вже по всій країні.

Далі - більше. Поступово руйнуються фронти, у штабах яких запанувала “назначенческая чехарда” і комісари, на передовій – атмосфера пацифізму, деморалізації та ворожого ставлення до офіцерства в цілому, в тилу – нечуваний паразитизм й відверте хабарництво, котрі, разом узяті, врешті решт й привели армію до тих страшних поразок, серед яких невдача липневого наступу під Тарнополем виглядала тільки м’яким дебютом. На очах розпадалася економіка, причому настільки катастрофічно, що 60-кратний “обвал” її за якихось пару місяців підмітила навіть аморфна до всього так звана колективна свідомість:

Був цар Миколка-“дурачок”,
Був фунтик хліба пятачок,
Як стала республіка,
Фунт хліба-три рубліка,
А прийшов совєт-
Хлєба нєт!…

На межі відвертого бандитизму агонізувала соціальна сфера, на останньому щаблі розбещенності – культура і духовне життя. Політичне безладдя реально торувало шлях до влади тим, хто відверто сповідував принцип: “Чим гірше оточуючим, тим краще нам!”, себто - більшовикам -ленінцям.

Однак, не дивлячись на те, що Царат в той час припинив своє існування вже й “de jure”, ігноруючи важкі зовнішні умови й масовий психоз більшості населення (“вся страна, и стар, и млад, празднуют свободу”), провінційні легітимісти продовжували чинити опір. Від Сяну, Збручу, Дніпра й до Дону, одночасно - ліберальним місцевим комітетам “тимчасовщиків” та “виборним органам” так званої «центральної ради»…

Скажімо, в Галичині бурхливі події мали місце в м-ку Монастиржіске, охопленому тоді виром безперервних демонстрацій, котрі подекуди (особливо на околицях) автоматично переходили у тривіальний грабунок. Приборкувати один з таких ексцесів командування послало чергову гарнізонну роту, але солдати змушені були відступити перед оскаженілим натовпом. Тоді на допомогу їм прийшли ті Православні священики, котрі не побажали славити революцію: саме завдяки їх вмовлянням напруження на декілька дні вдалося зняти (61).

На Буковині центром спротиву стали Чернівці. Саме тут до бойкоту демократії вдалися комендант міста, два його помічники, місцеві москвофіли, котрі навіть створили щось на зразок власної автономної групи й перейшли “до протидії новим порядкам”, що припинилася лише з їх арештом (62).

В межах Поділля на сьогоднішній день нам вдалося виявити принаймні 8 осередків реакції. Так, вже 3 березня 1917 р. активно проявила себе поліція та залізнична жандармерія ст. Гречани. Незважаючи на значні втрати в особовому складі (“лише поодиноким стражникам вдалося вціліти...”), вони завдали ряд поразок пролетарським формуванням, знешкодивши також їхній бронепоїзд, який курсував з однієї гілки на іншу. 9-10 березня у свій останній бій вступили агенти Гайсинського, Летичівського, Проскурівського, Вінницького повітових управлінь імперського МВС. З цивільних осіб на царистських позиціях продовжували залишатися начальник загально губернської технічної служби руху Оголін, його помічник Родіонов (позбавлені роботи й майна), а також директор Вінницької чоловічої гімназії Кіржацький (останній, увійшовши до складу тамтешнього комітету суспільних організацій, на його засіданнях регулярно виступав з відверто чорносотенними ініціативами, заявами, промовами) (63).

У Волинській губ. право-консервативний рух зосереджувався навколо Почаївської Лаври, газети “Жизнь Волыни”, окремих службовців типу колишнього начальника місцевого ГЖУ генерал-майора Юденича, по глухих селах. Архімандрит Віталій до останнього моменту закликав віруючих зберігати твердість, залишатися вірними законному Цареві. Реакційні журналісти друкували матеріали, де доводили протизаконне походження тимчасового уряду, розвінчували всі його заходи. Жандарми створювали підпілля, спираючись при цьому головним чином на осіб з досвідом конспіративної роботи (64). Наслідуючи приклад декого з вінничан, полковник Іванов, “який вбачав революціонерів навіть у меншовиках”, подався в голови Житомирської ради військових депутатів (65).

4 березня 1917 р. наказом поліцмейстера Горностаєва вся київська поліція приводиться в повну бойову готовність – крок вельми вчасний, особливо з урахуванням того, що вже за добу місто стане військовим табором і їй доведеться битися із супротивником на Подолі, Куренівці, в межах Печерська. Жорсткої облоги зазнали також приміщення жандармерії, охоронного відділення, комендатури. Почався штурм Лук’янівської в’язниці, гарнізон якої опинився немовби між двома силами, оскільки зовнішній натовп з середини підтримували злочинці. На Святошині та Нєвках, у другій гімназії намагалися щось робити члени місцевого “Союза русского народа”, у Двірцевій частині – охоронці Маріїнського палацу; з Успенської Печерської Лаври всіх їх своїм авторитетом підтримував митрополит Київський та Галицький Володимир. Поступово боротьба спалахує також у Фастові, Білій Церкві, Василькові, Умані (66).

З противників же нового ладу на Чернігівщині нам відомі, на жаль, лише декілька осіб з оточення барона Греневіца та його помічника П.І.Матвєєва, котрі намагалися зорганізувати хоча б якийсь рух (за що заарештовані 5.03. 1917 р.) “Монархічні настрої продовжували залишатися дуже сильними у південних повітах губернії” (67); однак цей стихійний роялізм до певного часу ніяк себе не проявляв, обмежуючись виключно побутовим рівнем, пасивно-ворожим ставленням хліборобів до таких понять, як “республіка”, “парламент”, “вибори”, “права людини”.

Більш активно діяли консерватори Полтавщини. В самому адміністративному центрі вони 3-5 березня 1917 р. захищали вокзал, телеграф, телефонну станцію, в’язницю, будівлю арештанських рот, окремі помешкання, а через 2 дні були ув’язнені разом із жандармськими полковниками Сєдовим, Балабановим, Якобсоном та Угрюмовим. У Кременчуці контрреволюцію очолили деякі земці, Г.Б. Штюрмер, поліцеймейстер Згура, гарнізонний начальник, полковник Смирнов, причому начальник поліції мужньо тримався безпосередньо до тієї миті, коли навіть за носіння форми його відомства людям почав загрожувати розстріл, а очолювача гарнизону під час облоги гауптвахти було тяжко поранено у груди, жорстоко побито й запроторено за грати. На повітовому рівні аналогічна ситуація склалася у Золотоноші, Костянтинограді, Лохвиці, Драбовому, Козельці, Ромодані. Перестрілки справників з бунтівниками зареєстровані на ст. Мачухи, в Біликах останні напали на волосного пристава та його помічників, Кобеляки стали свідком того, як охоронці намагалися не допустити звільнення т.зв. ”політв’язнів” і дезертирів. Повсюдно обставини змушували легітимістів боронити від зухвалого розгрому свої партійні осередки; мало місце також протистояння спробам нищення книжкових магазинів та кіосків, що належали регіональному відділенню СРН (68).

Естафетність характеризувала й те, що відбувалося тоді у Харківській губ. Спочатку випробування впали на легітимістів самого Харкова: коли розагітовані військовослужбовці технічних частин кинули виклик городовим й жандармським унтер-офіцерам, то отримали гідну відсіч (особливо–при зіткненнях в районі розташування органів політичної поліції). Різке, не без боротьби, розмежування відбулося у казармах: певна частина солдат, зберігаючи вірність Царизмові, не побажала брати участь у загальному мітингу перед міською думою на Миколаївській площі. “Сюди прийшли,- пише, зокрема, І.К. Рибалка,- майже всі батальйони … із своїми офіцерами” (69), й найважливіше в цій цитаті, як здається, оте непомітне російське “почти”, що повністю підтверджує нашу думку. Далі настала черга Балаклії, де вірні монархії командири деякий час втримували спокій в уланському та 5-му запасному піхотному полках. В Ізюмі рух за збереження Старого Порядку набув вигляду протидії повітової адміністрації будь-яким спробам ліквідувати її, в селі Савинці – рішучої поведінки відомого своєю реакційністю голови губернської управи В. Акішева. Не відступили від присяги урядники сіл Білянське, Таранівка, Зоринівка, Сінне. Проти тимчасовщиків агітував хліборобів нещадівський пристав Руденко; намагався відвернути людей від демонстрації відставний жандарм Гриньов (Куп’янський пов., м-ка Дворічна), за що тут же був по-звірячому вбитий. “Я монархіст, й не відмовлюсь від своїх переконань”,- мав сміливість заявити якийсь І.М. Бич-Лубенський; з самого початку яскравим опонентом лютневих демократів став Харківський архієпископ Антоній (70).

Всіляко протидіяли революції у Катеринославі. 4-6.03.1917 р. у двобій з нею вступили стражники Брянського заводу та фірми “Сіріус”, 7 березня - поліція Задніпровського району (при цьому в одній із сутичок загинув пристав), в наступні три дні – жандарми Кайдаків та Верхньо-Дніпровська. Усього в зазначений період “за злочини проти свободи” тут було позбавлено волі до 700 співробітників спецслужб. Загриміли постріли на руднях “Сергій”, “Берестово-Богодухово”, в Горлівці, Дебальцево, Юзівці, Щербинівці. В Луганську реставраційні спроби очолював ротмістр Бондаренко (вбитий 9.03), на Ясинівській рудні – тамтешній урядник, на Нелєпівській – промислова варта, на металургійному заводі в Єнакієво - пристав і його помічник (заарештовано й піддано знущанням), у Лисичанську - справники. Авдіївський старшина “…заборонив читати маніфест про відречення Імператора від Престолу і розповідати про події у Петрограді, погрожуючи селянам зброєю”. В селі Чепурне так само вчинив начальник волосного управління. В Маріуполі за поновлення самодержавства виступив підполковник Купріянов та група чорносотенців (вигнані з міста 8-9 березня), у Чигирях- козаки на чолі із своїм сотником, у Слов’янівці – В. Кобець. Відкрито відмовився слугувати політичним неофітам губернатор Чернявський. З іншого боку, мало місце співробітництво з метою дискредитації: так, священик Гонтаревський, котрий з амвону виголошував анафеми лібералам, очолив культурну комісію Дружківської ради, у Василівці аналогічну посаду обійняла “реакційна особа”. Чисельні випадки непокори зафіксовано у Криворіжжі (71).

Гасло “За Віру, Царя та Вітчизну” мало своїх прибічників й на Херсонщині. В Одесі носіями його стали перш за все ті депутати органів місцевого самоуправління, які, під виглядом збереження спокою, всіляко намагалися відтягувати руйнацію традиційних форм існування. Мався реакційний елемент й в штабі Одеського військового округу: саме під його тиском генерал Ебелов вдався спочатку до деяких твердих кроків в суто цивільній сфері. “На Слобідці було розкидано листівки контрреволюційного змісту”, легітимісти намагалися розігнати мітинг у 1-й швейній майстерні, зірвали червоний прапор з даху Ремісничого училища, нейтралізували самих активних крикунів з ради робітничих депутатів. 9 березня 1917 р. директор місцевої Електротехнічної гімназії заявив, що він “…ніяких змін визнавати не збирається, будь-які мітинги в межах ввіреного йому закладу – припиняє, бо не бажає допустити тут 1905 року”. Майже до 12.03. чітко функціонували регіональні поліція та жандармерія. В Миколаєві гострий вузол протирічь утворився навколо центральної в’язниці, більшість персоналу якої виступила проти “амністійних ініціатив” заїжджого депутата І.М. Тулякова, а надвечір 5 березня все місто взагалі перетворилося в суцільну фронтову зону. На придушення безладу було кинуто особовий склад силових структур в Балті та Єлисаветграді, порухи реакційного підпілля помічаємо в Мардарівці, Піщаному, Березівці, Янівці, інших хуторах. Вельми неспокійна для революціонерів атмосфера склалася й у самому Херсоні. А в Овідіополі та Аккермані адепти традиціоналізму діяли так вдало, що люди навіть і не знали про події в столиці, а в Рені й Татарбунарах їм взагалі пощастило навіть прибрати до рук органи буржуазної адміністрації (72).

3 березня 1917 року революціонери атакували поліцейські дільниці міста Великий Токмак Таврійської губ. Першими удар прийняли на себе чергові й околоточні наглядачі, потім – весь персонал їх. На вівтар сподіваної волі лягли давно очікувані жертви. В подальшому хвилювання перекинулися в Севастополь, на бульварах, вулицях та проспектах якого їм намагалися покласти край члени “Русского союза им. Михаила Архангела”. Сімферопольська кіннота МВС захищала парки, сквери, залізничну станцію, вокзал. В Керчі офіцери переконували жителів у швидкоплинності республіканського устрою, а комендант Очакова генерал Чекменьов взагалі заборонив будь-які маніфестації. Реакціонером виявився також цивільний начальник регіону Княжевич; публічно засуджував Керенського архімандрит Адріан; православні священники Армянська, Андріївки, Карасубазару закликали парафіян посилити молитви за врятування Вітчизни від анархії, за повернення на трон предків законного Правителя (73).

Квітень-липень 1917 року в історичній науці вже давно отримав хрестоматійну назву “період двовладдя”. На нашу думку, однак, даний час доцільніше було б характеризувати, як тривладдя, додавши сюди ще й більшовиків. Але в той момент, коли тимчасовий уряд та створена з його дозволу центральна рада Української народної республіки бавилися взаємним перерозподілом повноважень, останні активно розширювали свій вплив на маси, гіпнотизуючи їх то закликом “Пролетарі, до зброї!”, або гаслом “Вся влада радам!”. Об’єднувало ж лівих з поміркованими, певне, лише ненависть до всього старорежимного, бажання найскоріше позбутися його…

Саме в цей час поступово згасає така форма російського легітимістського руху, як суто урядове протистояння. 11-23 березня з демократією ще бореться поліція Фрампіля, Брацлава та Деражні на Поділлі, 12 березня – старшина й писар чернігівського м-ка Синявка, наступного дня – села Велико-Михайлівське (Катеринославська губ.), ще через півтижня – посадовці Ізмайлівського волосного правління неподалік від Краматорівки. І хоча навіть 27-28.03 органи Царської влади формально зберігалися ще в Топільні (Київщина), у квітні намагалися діяти в Дальнику (Херсонська губ.), Генічеську, Юскуї, Акшаїху (Крим), то був вже інерційний хід зруйнованої бунтівниками загальноімперської державної машини (74).

Та легітимістський спротив не припинився, змінилися тільки його умови, методи та зміст. Головним фактором ставала вже не посада людини, а її внутрішні переконання, котрі й визначали відношення до нової влади. Наприклад, коли в Юзівці розпочалися вибори у місцевий комітет, колишні “… поліцейські наглядачі та їх приятелі почали організовувати провокації”. Напружена ідеологічна боротьба відбувалася також в Херсоні, особливо – в момент формування тут заводських й регіональних комісій (75).

Паралельно з цим визрівала й опозиція економічним реаліям революції. Зокрема, у квітні-травні 1917 р. “царювання Миколи Романова марилося” катеринославським інженерам Стецькому (Риківська рудня), Кулібіну (одна з шахт “Русского горно-металлургического униона”), Звєрєву і Лагунову (м-ко Прохорівка), Шаблуну (Берестово), Ялицькому (центральна копальня Франко-російського товариства). З Боково-Хрустальної шахти, “як чорносотенець, несамовитий визискувач робітників” був звільнений управляючий І.Бояршинов, на Первозванківській “за протиправно-антидемократичну діяльність” заарештований штейгер П.В.Захаров, на заводі “Русский Провиданс” – директор-француз Фер’є (76). Хвиля утисків за політичними мотивами прокотилася ремісничими майстернями і фабриками Таврії. В Житомирі, Бердичеві, Полтаві, Чернігові за воротами опинилися всі майстри, котрі колись, хоча б і 15-20 років до того, слугували в поліції. На київському “Арсеналі” з цього приводу створили цілу репресивну групу; ще в липні 1917 р. Царистську агітацію таврувала друкарська спілка губернії. (77).

Помітно посилюється індивідуальна активність окремих легітимістів. Так, в четвертий місяць вітчизняного народоправства на Херсонщині з реставраційними промовами виступали предводитель дворянства, член Державної Думи Лучицький, начальник Янівської поштової контори Гришанов, засновник Липецького чоловічого монастиря ієромонах Інокентій (Іван Левізор), в південно-східних повітах Бесарабії – штабс-капітан Шишко та М.Є.Петрекеєв (78). Коли 1.05.1917 р. перед десятитисячним мітингом на Базарній площі Кривого Рогу почав говорити більшовик Валявко, “… десь із-за крамниць ударив постріл. Як виявилось, стріляв переодягнений колишній городовий” (79). 4-6 червня підбурював народ проти буржуазного уряду керуючий маєтками м-ка Степанець на Канівщині (80). В липні священик с. Камишеваха Бахмутського пов., зібравши людей на службу до церкви, “… закликав їх розгромити робітничу раду рудні “Золотое” (81).

В окремих випадках реакції вдається структуруватися. Так, на Харківщині єдину злагоджену систему носіїв її в цей час складали співробітники редакцій газет “Русская жизнь” і “Жизнь России”, оточення місцевого архієпископа Антонія, парафіяни ряду провінційних храмів (82). Група татарбунарських (нинішня Одещина) чорносотенців 25-27 травня 1917 р. зірвала вибори до сільського правління, перешкоджала проведенню комуністичних мітингів, а катеринославські монархісти регулярно випускали листівки, в яких більшовики досить аргументовано зображувалися “… породженням масонсько-німецького шпигунства” (83). Через місяць “банди погромників та хуліганів” розігнали соціал-демократичну демонстрацію в Юзівці (84). На київських вулицях “… невідомі особи шниряють у натовпі…”, керовані ними обивателі знищують марксистські видання (6-10.07), виходять на маніфестацію під транспарантами “Хай живе Монархія!” (30 липня 1917 р.) (85). У Павлограді комуністи відверто потерпали від правих консерваторів, в Одесі члени СРН та РСМА напали на Залізничний райком РСДРП, роззброїли так звану «червону гвардію», започаткували напівконспіративні філії товариства “Русская государственная граница” (“Общества Русской государственной карты”) (86). В Криму виникають легітимістські “Партія тридцяти трьох” графині Келлер, сенаторів Татіщева і Танєєва, комітет “За Русь, за Веру, за Царя!”, група “Чаїрський маяк” (87).

В серпні 1917 року проти тимчасового уряду повстає колишній російський генерал, котрий свого часу, зрікшись присяги на вірне служіння законному Цареві, навіть приймав участі в затриманні Дружини Миколи Другого, Государині Імператриці Олександри Феодорівни, Лавр Корнілов (незадовго перед тим призначений самовисуванцями-«тимчасовщиками» на посаду «верховного головнокомандувача революції»). Однак через ряд обставин виступ цей зазнав поразки, його ініціатор опинився у в’язниці, один із співучасників – відвертий масон О.Кримов, наклав на себе руки (за іншими даними, - вбитий прибічниками Керенського). Скориставшись розбратом в стані демократії, ще вище підіймають голови прибічники ленінізму.

Й саме в цей час, тобто, - безпосередньо напередодні криваво-червоної заграви, російський Самодержавницький рух робить ще один якісно новий крок вперед. Саме на початку вересня 1917 р. ватажкам його вдається повести на боротьбу із зловживаннями міського продовольчого комітету кременчужан, а також створити сітку нелегальних груп у Полтаві і Луганську. Тоді ж юнкерсько-кавалерійські загони під проводом монархічно налаштованого генерала Савєльєва намагалися захопити владу в Єлізаветграді. В період з 21.09. по 6.10 відбувається пожвавлення чорносотенства у Таврійській губ. В середині жовтня прокламації із закликами “Відродимо Самодержавство!”, “Повернемо собі Імператора!”, “Боже, Царя храни!”, з’являються як на вулицях Харкова, так і в казармах розташованого тут Першого запасного саперного полку. Через тиждень “…колишнім Царським офіцерам, поміщикам, куркулям Балти вдалося заарештувати і кинути до в’язниці начальника робітничої дружини”. 20-25 жовтня “…реакція намагалася застосувати зброю проти бунтівних селян Поділля”, здійняла антидемократичне повстання в Одесі та Бахмуті (88).

4. РЕСТАВРАЦІЙНІ НАМАГАННЯ ГЕТЬМАНАТУ (КВІТЕНЬ – 11 ЛИСТОПАДА 1918 РОКУ)

Політичний вихор 1917-1918 років у колишній Російській Імперії спровокував на східному Подніпров’ї глибоку урядову кризу, яка, у свою чергу, поставили край на межу відвертої анархії. Ліквідація самодержавства, демократичне правління та ленінське владарювання в Центрі одізвалося тут ліберально-комуністичним двовладдям. Жителі цілих регіонів лягали спати, будучи підпорядковані Керенському, прокидалися в обіймах більшовиків, вечеряти сідали під гасла центральної ради. Звісна річ, це не могло тривати довго…

Тим більше, що ситуація на фронтах також кардинальним чином змінилася. Відробляючи вкладені в них напередодні міжнародними банкірами величезні кошти, народні комісари червоної Москви вивели одну шосту частину Земної кулі з когорти переможців гігантського збройного протистояння, значно підірвавши міць Антанти й посиливши вплив Центральних держав. Коли ж Троцький і К0 почали порушувати умови самоініційованого Брестського мирного договору, терпець Берліна та Відня остаточно урвався.

18 лютого 1918р. німецько-австрійські війська, втілюючи в життя серію послідовних ударів, розпочали загальний наступ на величезних просторах від Балтики до Чорного моря. Протягом двох тижнів більшовики вимушені були залишити все Правобережжя разом з Києвом, впродовж квітня-травня - Донбас та Південь, ще через два місяці – Криворіжжя (89). Здавалося, режиму соціальної демагогії та нездійсненних гасел навічно прийшов кінець….

Однак слід мати на увазі, що армії нещодавніх стратегічних супротивників слов’янських народів прийшли на ці землі не як романтики-визволителі своїх сусідів з-під комуністичного ярма, а виконавцями перш за все наказів власних урядів, керованих інтересами підвладних їм країн. Оскільки ж з грудня 1916 р. береги Рейну та Дунаю регулярно потерпали від голоду, у діях їх вояків значною мірою переважали саме продовольчі чинники.

Так, ще за дев’ять днів до рішучого стрибка у напрямку Кавказу та Волги, себто - 9 лютого 1918 р., кайзерівські представники підписали з тодішнім прем’єр-міністром іноземних справ УНР Голубовичем Акт про добросусідські відносини, основу якого складали пункти щодо конкретних експортних операцій в західному напрямку (90). Зокрема, у відповідністю з даною домовленістю та викликаними нею спеціальними угодами про постачання збіжжя, м’яса, іншої сільськогосподарської продукції, до 31 липня 1918 р. з України в Німеччину планувалося вивезти 60 млн. пудів зерна, 2 750 тис. пуд. худоби в живій вазі, тисячі пудів картоплі, цукру, сала (91). Тому можна погодитися з тими істориками, які вельми слушно називають цей документ “Хлібним”, або “їстівним контрактом” (92).

Проте в Європі добре розуміли, що реалізація наміченого вимагатиме значних зусиль. З боку іноземних прибульців гарантом твердого слідування вищезазначеним («їстівним») курсом виставлялася сама наявність абсолютистських монархій Габсбургів та Гогенцолернів. А от у партнерів по переговорам нічого подібного не спостерігалося…

16 квітня 1918 р. Міністерство закордонних справ Австро-Угорщини, узагальнюючи агентурні данні генерал-майора Вальдштеттена, склало меморандум під назвою “Головні діячі України”, в якому детально розбиралися політичні вподобання кожної з відповідних персон ЦР. Загальний висновок був невтішним для союзників: окрім Луценка і Степаненка, всі інші – або есери (Грушевський, Христюк, Лотоцький, Ковалевський, Любинський), або соціал-федералісти (Фещенко-Чоповський, Прокопович), або навіть відверті соціал-демократи (Ткаченко, Коліух, Климович) (93). Ще більш песимістичні нотки звучать в одному із донесень німецького посла в Києві барона фон-Мумма: “Не дивлячись на те, що аграрне й фінансове становище для нас тут надзвичайно загрозливе, нам все ж таки, мабуть, доведеться підтримувати такий уряд, як нині, аж поки не будуть формально закінчені всі раніше розпочаті переговори з ним. Проте ні я, ні мій віденський коллега Форгач, ні генерал Гренер, до цього часу не знаємо підходящих кандидатур для заміни теперішніх можновладців” (94). Знайти ж її потрібно було негайно, щонайбільше – протягом тижня!

29 квітня 1918 р. в одному з київських цирків зібрався Загальнорегіональний з’їзд землевласників, 6 432 делегати котрого проголосували за встановлення в краї монархічної форми правління у вигляді Гетьманату. При цьому верховну посаду пропонувалося обійняти почесному отанаму Вільного козацтва, генералу ще царських часів П.П. Скоропадському, далекому, але прямому нащадку голови лівобережного самоврядування 1708-1722 років (95).

До наших днів зберіглася оперативна характеристика однієї з розвідувальних служб на майбутнього, як тоді казали, “відроджувача староукраїнських традицій”. Клаптик паперу у 12 речень, позбавлений, завдяки грифові “Для службового користування”, будь-якого суб’єктивізму, настільки цікавий, що варто навести його тут майже повністю: “Скоропадський – 45-річний фундатор національно-демократичної партії. Нащадок старовинного гетьманського роду, колишній флігель-ад’ютант Імператора Миколи ІІ. Під час війни служив у кавалерійській дивізії, потім – на чолі ІІІ-го корпусу. Зараз вождь кубанців. Сподівається, що лише міцна центральна влада зможе стабілізувати становище. Користується великою повагою в місті й на селі. Плідно працює над питаннями політики та реорганізації армії” (96).

Надвечір того ж таки дня німецькі автомобілі розвозили містом перше звернення нової адміністрації до населення…

Від початків свого існування гетьманські чиновники всіх рангів опинилися в умовах досить обмеженої свободи дій, розміри якої безпосередньо залежали лише від виконання ними берлінсько-віденської продовольчої програми, спрямованої на достатнє забезпечення пересічного германця, котрий вже давно користувався 200 грамів хліба в день.

Та дії навіть в цьому обмеженому просторі вимагали послідовності, рішучості, порядку. У Скоропадського вистачило здорового глузду зрозуміти, що ні демократичними, ні соціалістичними методами домогтися цього неможливо. Залишалося одне – пошук “третього шляху”, в ході якого весь попередній досвід існування штовхав до Реставрації, причому – відверто Романівського типу.

Однак не варто перебільшувати консервативну складову поведінки нового володаря. Правда, впродовж 1914-1916 р.р. сам він підготував декілька доповідних записок, в яких з фактами в руках доводив, що ніякої окремої української нації не було, немає й існувати не може (97). У жовтні 1917 р., запрошений на один з прийомів до Білоцерківського маєтку графині Браницької, “Павло Петрович був приємно вражений манерами та вбранням тамтешньої аристократії часів Старого Поряку, відношенням до себе, як до вищого офіцера Імперії і германофіла” (98). Ще трохи пізніше з його вуст злетять слова про необхідність покласти збережену від “марксистської руйнації державу до ніг Його Величності Миколи ІІ (99). Мали місце й деякі інші моменти суто психологічного плану…

В той же самий час Скоропадський, як і фінський керівник Маннергейм, в рішучий момент нічого не зробив для врятування Трону від катастрофи. Зрадивши, на відміну, скажімо, від фон-Келлера, князя Лівена, барона Унгерн-Штернберга, генерала Дитеріхса, атаманів Семенова і Аннєнкова, присязі на вірність своєму Монарху він, замість боротьби з демократією, зайнявся влаштуванням власного майбутнього, на всі лади приміряючись до нових умов. Саме Гетьман особисто ініціював процес перепоховання у київському Софійському соборі рештків таких одіозних фігур, як Мазепа, Орлик, Дорошенко (100). У червні 1918 р. було дано хід ініціативі найзапекліших радикалів щодо паплюження пам`ятника Б. Хмельницького шляхом знесення з його фасаду написів “Волим под Царя Московского, Православного!” та “Единая и неделимая Россия” ( іронія долі – цьому дикунству запобігли… звичайні німецькі солдати, котрі тим самим виявилися більш далекозорими, аніж усі тамтешні політичні діячі, разом узяті)(101). Наприкінці літа того ж таки року гетьман навіть підписав спеціальний наказ, згідно з яким, за виконання у приватних ресторанах мелодії М.Ф.Глінки “Слався, слався, Русский Царь!” на їх хазяїв та оркестрантів поширювалася дія 8-ї статті Кримінального кодексу, а тих, хто віддавав честь при її звучанні, спіткала примусова відправка до Радянщини(102). Навіть на траурний молебень з приводу Катеринбургської трагедії “этот верный отпрыск знатного, древнего и благородного шляхетского рода” так і не з`явився (103). Й, нарешті, 22 жовтня побачив світ Маніфест до українського народу, де панацеєю від усіх негараздів оголошувалася саме національна ідея.

Та конкретне життя невблаганно вносило свої корективи. Величезні території від Поділля до Північної Таврії (на Кримському півострові закріпився уряд генерала Сулькевича, якому, за його чорносотенство та прокайзерівську орієнтацію, Гетьманщина оголосила економічний бойкот) потребували чіткого управління. Звернулися до вивчення адміністративних навичок вітчизняної минувшини – знову постали губернії, повіти, волості і стани. На жаль, не вистачило мужності й відповідним посадовцям повернути їх звичні назви – однак старости різних рівнів повністю зберегли компетенцію колишніх губернаторів, урядників, старшини, іншого земського начальства.

Розбурхану революційним безладом людність бажано було якось контролювати, передбачуючи на майбутнє її поведінку. Відновити класичну поліцію поки що не вистачало духу – залишилися в межах міліції російського Тимчасового уряду. Однак до співпраці в ній широко і відверто стали тепер залучати царських філерів, наглядачів, городових та приставів з їх багатющим досвідом упередження заворушень.

Факт існування Гетьманату, навіть у формі виборної монархії, викликав шалену лють “прогресивно налаштованих елементів суспільства”. Щоб не дати їм остаточно розперезатися, постав Департамент Державної варти (ДДВ), з власними агенціями як в центрі, так і на місцях. Довго, дуже довго співіснували в цій установі дві непримиримі тенденції – ліберальна та реакційна, аж поки на початку серпня рішучу перемогу не здобула остання. 5.08.1918 р. директор ДДВ Аккерман робить крок назустріч “голубим мундирам”, підписавши службову телеграму наступного змісту (подається мовою оригіналу): “Прошу спешно предложить проживающим в пределах Вашей губернии бывшим офицерам и нижним чинам Корпуса жандармов и чиновникам, служившим по соответствующему ведомству, прибыть в Киев, в Александровский дворец, в осведомительный отдел Стражи, для получения назначения в столице и других городах“ (104). Оформлено ордери на арешт Петлюри й Винниченка, надається підтримка представникам добровольчих частин А.І. Денікіна та депутаціям золотопогонному офіцерству, заохочується діяльність мобілізаційних пунктів легітимістських Астраханської і Південної армії, кулеметним вогнем розганяються демонстрації українофілів на Хрещатику. Київ радо вітає групу правих депутатів ІV-ї Державної Думи на чолі з О.Бобринським, черговий з’їзд хліборобів-власників оплесками зустрічає В.М. Пуришкевича. На вересень припадає озвучення прем’єр-міністром Ф. Лизогубом ідеї про необхідність скликання Другої Переяслівської ради (105).

Давно назріла й потреба ввести у конструктивне русло побут регіонального робітництва. Продовжуючи по інерції ще зберігати профспілки, уряд, проте, надавав діяльності їх чимраз вигіднішого для себе напрямку. Зокрема, коли у травні 1918 р. відкрилася Всеукраїнська конференція вищезазначених об’єднань, 90% делегатів її засудили не лише ленінську націоналізацію фабрик і заводів, але й будь-які загравання “з ворожою нинішньому ладові гайдамацько-мазепівською автономізацією” (106). 20 червня на самих вищих щаблях виконавчої влади із задоволенням сприйняли ініціативу групи підприємців про необхідність “включать в состав руководящих органов профсоюзов только находящихся у станка”(107). Апогеєм же в цьому плані слід вважати Постанову, підписану виконуючим обов’язки Державного Секретаря Ігнатієм Кістяківським 19 липня 1918 року, котрою наказувалося “немедленно восстановить на Украине действие закона Росийского государства от 2 декабря 1905 года о временных Правилах наказания за участие в забастовках на предприятиях, имеющих стратегическое значение, а равным образом – в учреждениях государственных, и обеспечении интересов тех служащих, которые не принимали участия в беспорядках и вследствии этого пострадали от совершенного над ними насилия” (108).

Звідсіль залишався тільки один крок й до здійснення кардинальної промислової реституції, тобто, повернення всіх приватних майстерень, мануфактур, фабрик і заводів їх законним власникам. Вимоги про це почали лунати ще за часів Центральної Ради, однак лише Гетьманат спробував надати даному явищу незворотного характеру. Вельми активно реекспроприація проходила перш за все у Донбасі та Криворіжжі, на Полтавшині, Чернігівщині, Катеринославщині, Херсонщині.

Дещо подібне стосувалося також земліі. Зокрема, перебуваючи в Берліні, князь Друцький-Любецький 11 квітня 1918 р. виголосив промову “Про засоби та термін відновлення порядку в краї”, де, між іншим говорилося: “В своей деятельности на Украине германское правительство должно опираться исключительно на помещиков, повернув события вспять там, где крестьяне уже присвоили себе имения. В противном случае земля не будет обработана, что повлечет за собой голод и беспоряки. Считаю необходимым при этом привлекать к сотрудничеству крупнейших землевладельцев, которые сумеют найти общий язык как с будущим монархическим правительством, так и с простыми людьми. В особенности рекомендую находящихся ныне в Стокгольме графа И.Потоцкого и господина фон-Пулясского” (109).

Отримавши гетьманську булаву, Скоропадський досить енергійно заходився реалізовувати написане. Аграрним трударям чітко роз’яснили, що всілекі зазіхання з їх боку на чуже майно – не припустимі і протизаконні, часи “більшовізії” з її вседозволеністю та погромами потрібно забути остаточно. Під загрозою сурових покарань рекомендувалося звозити до економій взяти з них свого часу побутові речі, предмети загального вжитку, коштовності, витвори мистецтва, культурні цінності. Потім дійшла черга до реманенту, причому плуги, молотарки, сіялки та жатки потрібно було спочатку відремонтувати, а вже потім передавати до панських комор. Худобу приймала назад поштучно, ретельно перевіряючи її зовнішній вигляд. У провінції почали діяти державні агрономи, відновлювалися стародавні межі. Хто встиг розтринькати чуже добро, позбавлявся власного, аж до майбутнього врожаю включно; незгодних чекала міліцейська управа. Не залишалася осторонь процесу й німецько-австрійська окупаційна адміністрація (110).

10.04.1918 р. генерал-фельдмаршал Ейхгорн видав “Наказ про весняну посівну”, згідно з яким повністю відновлювалися дореволюційні порядки в місцевому землекористуванні. З цивільної сторони даний крок в категоричній формі підтримав фон-Мумм, запевнивши всіх опонентів, що “без такого кроку жоден з них, поринувши в безодню чергового хаосу, не залишився б на своїй посаді й години” (111). Чигиринський комендант капітан О. Готьє тоді ж запропонував населенню відповідного повіту “награбовані інструменти, фураж, худобу, свійських тварин, меблі терміново повернути їх володарям згідно списків, зруйновані будівлі полагодити й відбудувати у двотижневий термін” (112). Аналогічно вчинили Миколаївський губернатор генерал-майор Моргенштерн-Дерінг, консул в Одесі Онесзейт, смілянський начальник майор Кнаак, угорський розпорядник Херсону фон-Бельц, командувач V-ї мад’ярської кавалерійської дивізії Муйнар (113). Їх воля діяла там, де не могла впоратися місцева влада; однак ні ті, ні інша жодних пом’якшень злочинцям робити не збиралися, вдаючись подекуди навіть до самих крайніх заходів:

27 травня 1918 року, с. Баланівка Ольгопільського пов. Подільської губ. Польськими легіонерами повністю реставровано маєтність графині Потоцької. В ході операції загинуло двоє солдатів, було вбито трьох і заарештовано 80 більшовиків (114).

Через місяць, за вимогою повітового старости, для наведення порядку вислано великий загін козаків у с. Роскошівку на Гайсинщині (115).

15-20 червня жителям хуторів Миколаївка, Самара та Шведунівка Сумського пов. Харківської губ. наказано відновити поміщицьке господарство (116).

Липень 1918 р., Київські пов. та губ. Від попередніх погромів тут вціліли маєтки Красовського, Чикмарьова, нащадків Толочинових, Страдецького, Слюсаревського, Рудніка, Лихоліта, хут. Микільський та Межигір’я, що успішно розвивалися. Зліквідовані бунтарями володіння Пєхівського, Патрикєєва, Харченка, Терещенків, Демченка, Поллака та Сестрижевських поступово відновлювалися (117).

16.07. – 03.08. – Шостий австро-угорський полк та загін державної варти налагодив спокійне життя у Лихівці, Красному Куті, Куцеволівці та ще 20-ти населенних пунктах Верхнєдніпровського пов. Катеринославської губ. (118).

Початок серпня. Згідно з рапортом балтського старости І. Бюрдющевича, розброєно селянську дружину й встановлено спокій у подільських селах Молдавка та Чернеча (119).

У вересневі дні те саме було здійснено у Токмаківці, Криничках, Панчішному, Людвігівці, Колісному (Північне Причорномор’я) (120).

Жовтень 1918 р. Вперта боротьба з революціонерами точилася на Херсонщині. Так, у селищі Сухий Єланець під час розгону маніфестації постраждало декілька вартових, у Селіванівці й Точильному пошкоджено центральні садиби, у Пасищиках поранено 9 осіб, у Полтавці бомбою, кинутою терористом, забито охоронця (121).

Перша декада листопада. Білогвардійські залоги “астраханців” взяли під свій контроль прилеглі до столиці Гетьманщини території; під їх захистом власники поволі повертаються додому (122).

8-10 листопада 1918 року. Шість військових загонів охороняли від червоних Ольгопіль, Чечельник, Бершадь, Кам’янку, не даючи можливості карним елементам чинити наругу над тамтешніми жителями.

12-го листопада, за місяць до загибелі державного ладу Гетьманщини, начальник Літинської повітової державної варти О.С. Артемішев рапортував по інстанції:“Своими помощниками назначил бывших царских полицейских и лиц, коих знаю персонально. Сегодня крестьяне села Пеньковка и окресностей ворвались в экономию, убили одного офицера, двоих ранили, арестовали служащих и приступили к разгулу, выставив на всех подъездных путях засады. Командированная полусотня резерва еще не прибыла. Впрочем, для наведения порядка ее явно недостаточно. Прошу распоряжения о срочной высылке дополнительных подкреплений” (123).

Навіть дослідники, в симпатіях своїх надмірно далекі від Гетьманщини, мусять визнати:“П.Скоропадському вдалося створити непогані передумлви для економічного прогресу: в державних засіках знаходилося 6,4 млн. т. зерна, 48 тис. т. цукру, а Головний Банк мав 4 млрд. крб. валютних запасів” (124). Крім того, швидкими темпами відроджувалися промислове виробництво, зовнішня і внутрішня торгівля, залізничний транспорт, фінансова сфера. Кількість безробітних зменшилася до 200 тис. чоловік. Країна почала виходити з дипломатичної ізоляції (125).

Проте поступовий рух вперед подобався чомусь далеко не всім. Постійно лунали нарікання типу: “В установах знову чуємо скрізь московську мову. До української ж чим далі, то все більше іронічно ставляться “українські” урядовці, без огляду на те, що її офіційно проголосили мовою державною” (В. Андрієвський) (126). Нарешті, 18 листопада супротивник здобув рішучу збройну перемогу над гетьманцями під Мотовилівкою, а ще через 28 днів поспіхом створена ним Директорія урочисто вступила до Києва, де й запанувала (127) Настільки “вдало” та “гуманно”, що, зразу ж розваливши все, що не було знищено, розстрілявши в період з 1.12. 1918 по 25.01.1919 р.р. лише в столиці понад 200 правих інакодумців, вивівши на арену історичного буття вічно п’яних “отамана революційного загону залізничників” С. Гризло, його помічника-садиста Л. Шкварника та їм подібні трагі-комічні типи, менш ніж через півроку назавжди пішла у забуття (128).

Залишивши народ, долею якого на словах завжди так багато опікувалася, віч на віч із пролетарською тиранією…

1. “Так, уже в начале войны “Русское Знамя” выражало гнусную радость по поводу налета на “жидовский Париж” цеппелинов, несущих “до ста пудов полезного груза”\\Семенников В.П. Политика Романовых накануне революции. От Антанты – к Германии.- М.-Л., 1926.- С.200.
2. Архиепископ Иоанн (Шаховской). Избранное.- Петрозаводск, 1992.- С.38; Возрожденные полки Русской армии в белой борьбе на Юге России.- М., 2002.- С.503.
3. ЦДІАК України.- Ф.365.-Оп.1.- Спр.191.- Арк.7-8.
4. Русско - Американский торговый журнал. - №7, 1917.-С.32; Фалькнер С. А. Обращение русской бумажно-денежной валюты // Денежное обращение и кредит в России и за границей.-Т.1.-М., 1922.-С.30.
4а.Ольденбург С.С. Царствование Императора Николая Второго.- М., 1992.- С.С. 580. 601.
5. Статистический ежегодник за 1914 год. - Под ред. В.И. Шарого.- Петроград, 1915.-С.491-493; Финансовая газета. – Август 1915-24 февраля 1917 годов.
6. Семенников В. П. Указ. соч.- С.132.
7. Калашников М. Сломанный меч Империи.- М., 2003.- С.380.
7а.Ольденбург С.С. Указ. соч.- С.605.
6. Кошик А.К. Рабочее движение на Украине в годы Первой Мировой войны и Февральской революции. - К., 1965.- С.73.
7. ЦГІАК України. - Ф. 313.- Оп.1.- Спр. 1612.-Арк.31; Балабанов М.А. Царская Россия ХХ века (Накануне революции 1917 года). - Харьков, 1927.-С.116; Романов Ф.А. Рабочее и профессиональное движение в годы Первой Мировой войны и второй русской революции. - М., 1949.-С.117; Кошик А.К. Указ. соч. – С. 215; Рабочее движение на Украине в период Первой Мировой империалистической войны. Июль 1914-февраль 1917 годов. - К., 1966.- С.С. 72, 154, 282.
8. Н.Н. Рутич-Рутиченко. Белый фронт генерала Юденича. Биография чинов Северо - Западной армии. - М., 2002.-С.36.
9. Родин И.В. Служба и быт нижних чинов Русской армии перед Великой войной (конец ХІХ – начало ХХ столетия .- К., 2000.- С.С. 13, 54, 65, 69, 70, 71. 75.
10. Из воспоминаний о Николае Втором во время войны. - Париж, 1957.-С.7.
11. Шереметев Д.С. Государь на фронте \\ Царственные мученики в воспоминаниях верноподданных.- М., 1999.- С.С.49-51.
12. Там само. - С.52.
13. Брусилов А.А. Мои воспоминания. - Минск, 2002.- С.С. 211-212.
14. Шереметев Д.С. Указ. соч. \\ Там само. - С.222.
15. Рибалка І.К. Історія України. Дорадянський період. К., 1991.-С.355.
16. Добровольский Н.Л. Фокшанский бой \\ Наши вести. - №458\ 2759.- Март 2000.- С.4-5.
17. Возрожденные полки Русской Армии в Белой борьбе на Юге России. -М., 2002.- С.442-444, 531-533.
18. Н.Н. Вера и верность. \\ Вестник Истинно-Православной Церкви. - №4 (14).-1998.- С.С.37-39.
19. Наши вести. - №453/2754.-Декабрь 1998.-С.С.4-5.
20. Фомин В.Б. Среди культурных варваров. 14 месяцев в германском плену. – Петроград, 1916.-С.С.18, 27, 35.
21. Жевахов Н.Д. Воспоминания.- Мюнхен, 1923.-С.327.
22. Звонарев К.К. Агентурная разведка. - М., 1929.-С.С. 148-149.
23. Там само.-С.130.
24. Шишкин О.А. Убить Распутина. - М., 2000.- С.С. 105, 117-121.
25. Немецкое зло. - Сб. статей, посвященных вопросу о борьбе с нашей внутренней Германией. - М., 1917.-С.С. 14,17,24-36; Рабочее движение на Украине в период Первой Мировой империалистической войны (июнь 1914-февраль 1917 годов. – Сб. док. и материалов. - К., 1966.- С.С.18,21.
26. Там само.-С. 189.
27. Гусєв В.І., Калінцев Ю.О., Кульчицький С.В. Історія України для старшокласників та абітурієнтів.-К., 2003.- С.211.
28. Рибалка І.К. Вказ. праця.- С.516.
29. Там само.-С.554-555.
30. Вітковський В.М. Ранок повсталого Поділля.-Одеса, 1988.-С.112.
31. Борьба и строительство на Юго-Западніх железніх дорогах за 10 лет 91917-1927).- К., 1927.-С.8.
32. Речь.- №307.-26.04.1916.-С.8.
33. Речь.-№328.-28.11.1916.-С.10.
34. Семенников В.П. Вказ. праця.- С.С.232-233.
35. Торгово-прмышленная газета. - №264.-27.11.1915.-С.18.
36. ЦДІАК УКраїни.- Ф.365.-Оп.1.-Спр.160.-Арк.119-119 зв.
37. Там само.- Спр.214.-Арк. 5-5зв.
38. Митрополит Евлогий. Путь моей жизни (Воспоминания). М., 1994.-С.240.
39. Любченко В.Б. Москвофільський фактор в політиці Російської Імперії напередодні та на початку Першої Світової війни \\ Проблеми історії україни ХІХ-початку ХХ ст.-Випуск УІ.- К., 2003.-С.С.130-143.
40. Волковинський В.М. “Чорна сотня” та її “хрещені батьки” в Україні на початку ХХ ст. \\ Проблеми історії України ХІХ-початку ХХ ст.-Випуск У.-К., 2003.- С.С.59, 60, 64.
41. Майоров М. Из истории революционной борьбы на Украине (1914-1919).-Киев, Держвидав,1922.-С.32; Історія міст і сіл УРСР.-В 26 томах.-Київ.-К.,1968.-С.202; Сидорчук М.Ф., Чуприна В.М. Більшовики України у Лютневій революції 1917 року.-Львів, 1986.-С.40.
42. Минц И.И. История Великого Октября.- В 3-х томах.- Т.1.- Свержение самодержавия.-М.,Наука, 1967.-С.758; Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. – В 2-х томах. – Т.1. – Київ, Наукова Думка, 1967. – С.С.59-60.
43. Эрдэ Ф. Годы бури и натиска. – В 2-х книгах. – Книга 1. – На Левобережьи. – 1917. – Харьков, Госиздат Украины, 1923. – С.10.
44. Данішев С.О. Великий Жовтень на Полтавщині (1917 р.-березень 1918 рю). – Харків, Прапор, 1969. – С.34; Нариси з історії Полтавської обласної партійної організації. – Харків, Прапор, 1970. – С.С. 91-92.
45. Шепетильников В.А. Революційне минуле Старобільщини. – Старобільськ, 1927. – С.7; Сьомін Г.І. Революційний Севастополь. – Київ, Держполітвидав, 1958. – С.С. 109-110; Харитонов В.Л. Лютнева революція 1917 р. на Україні. – Харків, 1966. – С. 149.
46. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. – В 2-х томах. – Т. 1. – Київ, Наукова Думка, 1967. – С. 60.
47. Варгатюк П.Л., Солдатенко В.Ф., Шморгун П.М. В огне трех революций. Из истории борьбы большевиков Украины за осуществление ленинской стратегии и тактики в трех российских революциях. – Киев, Политиздат, 1986. – С. 292.
48. Історія міст і сіл УРСР. – В 26 томах. – Київ, 1968. – С. 203; Більшовицькі організації України в боротьбі за гегемонію пролетаріату в трьох російських революціях. – Київ, Політвидав, 1976. – С. 92.
49. Сидорчук М.Ф., Чуприна В.М. Більшовики України у Лютневій революції 1917 року. – Львів, 1986. – С.68.
50. Минц И.И. Вказ. праця. – Т.1. – С.С. 759-760; Кондуфор Ю.Ю. Великий Октябрь на Украине. – Киев, Радянська школа, 1986. – С. 37; Бурджалов Э.Н. Вторая русская революция. – Москва, фронт, периферия. – М., Наука, 1971. – С.С. 220-221; Павлюк П.І. Харківська Червона гвардія. – Київ, Укрполітвидав, 1948. – С.С. 15-16.
51. Октябрь на Николаевщине. Очерк по истории революции 1917-1920 годов на Николаевщине. – Николаев, 1927. – С. 8; Історія міст і сіл УРСР. – В 26 томах. – Одеська область. – Київ, 1969. – С. 569; Гончаренко Н.И. Советы Донбасса в 1917 году (март-декабрь). – Сталино, Облиздат. 1957. – С.С. 16-17.
52. Шаликін А. Київська більшовицька молодь 1917 року. – Київ, Істмол, 1932. – С. 8.
53. Майоров М. Из истории революционной борьбы на Украине (1914-1919). – Киев, Держвидав, 1922. – С.С. 33-34.
54. Борьба и строительство на Юго-Западных железных дорогах за 10 лет (1917-1927). – Киев, 1927. – С. 9.
55. Нариси з історії Полтавської обласної партійної організації. – Харків, Прапор, 1970. – С. 92.
56. Фавстов Г.А., Шварев В.А. Февральская революция 1917 года в России. – М., Госполитиздат, 1956. - С. 104; Ваткевич В.І. Луганські більшовики у Жовтневій революції. – Київ, Держполітвидав, 1960. – С. 13.
57. Сидорчук М.Ф., Чуприна В.М. Більшовики України у Лютневій революції 1917 року. – Львів, 1986. – С.44.
58. Октябрь на Николаевщине. – С. 8.
59. Бурджалов Э.Н. Вторая русская революция. – Москва, фронт, периферия. – М., Наука, 1971. – С. 134.
60. Там само. – С. 136.
61. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. – В 2-х томах. – Т. 2. – Встановлення Радянської влади на місцях. – Київ, Наукова Думка, 1967. – С.С. 397-398; Зеленюк І.С. 1917 рік на Поділлі. – Львів, Каменяр, 1966. – С.С. 21-23.
62. Грекулов Е.Ф. Церковь, самодержавие, народ (2-я половина ХІХ- начало ХХ в.) – М., Наука, 1969. – С. 55; Рубач М.А. Селянські повстання на Україні проти Тимчасового уряду і української Центральної Ради // Із історії боротьби за встановлення Радянської влади на Україні. – Київ, 1957. – С. 177; Щербина Й.Т. Робітничий клас України та його революційна боротьба у 1914-1917 р.р. – Київ, 1963. – С. 286.
63. Харитонов В.Л. Жовтнева революція 1917 р. на Україні. – Харків, 1966. – С. 165.
64. Грекулов Е.Ф. – Вказ. праця. – С.С. 164-165; Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. – В 2-х томах. – Т. 2. – С.13; Варгатюк П.Л., Солдатенко В.Ф., Шморгун П.М. В огне трех революций. – С. 297.
65. Якупов Н.М. Партия большевиков в борьбе за армию в период двоевластия. – Киев, 1972. – С. 53; Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. – В 2-х томах. – Т. 2. – С.186.
66. Грищенко А.П. Революційна боротьба залізничників напередодні Жовтня // Боротьба за владу Рад на Україні. – Київ, Наукова Думка, 1977. – С. 25; Нариси з історії Полтавської обласної партійної організації. – Харків, Прапор, 1970. – С. С. 92-93; Данішев С.О. Великий Жовтень на Полтавщині (1917 р. – березень 1918 р.). – Харків, Прапор, 1969. – С.С. 35-37, 40.
67. Рибалка І.К. Встановлення Радянської влади на Україні. – Київ, Знання, 1957. – С. 8.
68. Эрдэ Ф. Годы бури и натиска. – В 2-х книгах. – Книга 1. – На Левобережьи. – 1917. – Харьков, Госиздат Украины, 1923. – С.30; Решодько П.Ф. Селянський рух у Харківській губернії (березень 1917 р. – січень 1918 р.). – Харків, 1972. – С.С. 22-24; Історія міст і сіл УРСР. – В 26 томах. – Харківська область. – Київ, 1967. – С. 408.
69. Варгатюк П.Л., Дольчук А.В. Рудна скарбниця Півдня. – Дніпропетровськ, Промінь, 1966. – С. 41; Кривому Рогу – 200. Историко-экономический очерк. – Днепропетровск, Промінь, 1975. – С. 33; Сидорчук М.Ф., Чуприна В.М. – Вказ праця. – С.С. 45-46, 67-68.
70. Історія міст і сіл УРСР. – В 26 томах. – Одеська область. – Київ, 1969. – С. С. 173, 219, 237, 250, 801; Скрипилев Е.А. Тюремная политика и тюремное законодательство Временного правительства. – М., Высшая школа, 1968. – С.С. 9, 12; Коновалов В.Г. Красный флаг над Одессой. – Одесса, Маяк, 1977. – С.С. 11, 31, 37, 92-93.
71. Надинский П.Н. Очерки по истории Крыма. – Ч. 2. – Симферополь, Крымиздат, 1957. – С.С. 8, 10, 20; Попов П.И. Моряки Черноморского флота в борьбе за власть Советов // Военные моряки в борьбе за победу Октябрьской революции. – М., Воениздат, 1958. – С. 168; Історія міст і сіл УРСР. – В 26 томах. – Кримська область. – Київ, 1974. – С. 475, 526.
72. Коновалов В.Г. Красный флаг над Одессой. – Одесса, Маяк, 1977. – С. 94; Надинский П.Н. Очерки по истории Крыма. – Ч. 2. – С. 20; Харитонов В.Л. Вказ.праця. – С. 122; Терлецький В.М. Ради на Київщині у 1917 році. – Київ, 1957. – С. 13; Минц И.И. История Великого Октября. – Т.1. – С. 837.
73. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. – В 2-х томах. – Т. 2. – С.292; Гончаренко Н.Г. Октябрь в Донбассе. – Луганск, Облиздат, 1961. – С. 59.
74. Гончаренко Н.Г. В битвах за Октябрь (март 1917 – март 1918). Исторический очерк. – Донецк, Донбасс, 1974. – С. 64; Гончаренко Н.Г. Октябрь в Донбассе. – Луганск, Облиздат, 1961. – С. С. 87, 99-100; Первак Н. Жовтневі дні в Донбасі (робітники Донбасу в боротьбі за встановлення Радянської влади на Україні). – Сталіно, Облвидав, 1957. – С. 15.
75. Шингарьов І.О. Історія робітничого та професійного руху друкарів Київщини (1901-1926). – Київ, 1926. – С. 70; Надинский П.Н. Очерки по истории Крыма. – Ч. 2. – С. С. 20-21.
76. Історія міст і сіл УРСР. – В 26 томах. – Одеська область. – Київ, 1969. – С. С. 414, 491; Якупов Н.М. Большевики во главе революционных солдатских масс. 1917 – февраль 1918 г.г. – Киев, 1967. – С. 44; Харитонов В.Л. Вказ праця. – С. 123.
77. Варгатюк П.Л., Дольчук А.В., Валявко В.А. – Дніпропетровськ, Промінь, 1972. – С.С. 47-48.
78. Черномаз И.Ш.-Х. Борьба рабочего класса Украины за контроль над производством (март 1917 – март 1918 г.г.). – Харьков, 1958. – С. 39.
79. Гончаренко Н.Г. Октябрь в Донбассе. – Луганск, Облиздат, 1961. – С. 135.
80. Эрдэ Д. Вказ праця. – Книга 1. – С. 37.
81. Якупов Н.М. Большевики во главе революционных солдатских масс. 1917 – февраль 1918 г.г. – Киев, 1967. – С. 45; Варгатюк П.Л., Солдатенко В.Ф., Шморгун П.М. В огне трех революций. – Киев, Политиздат, 1986. – С. 384.
82. Запорожец М.Я. Истоки великих свершений. В.И.Ленин и партийные организации Донбасса. – Донецк, Донбасс, 1972. – С. 109.
83. Терлецький В.М. Ради на Київщині у 1917 році. – Київ, 1957. – С. 24; Знаменский О.Н. Июльский кризис 1917 года. – М.-Л., Наука, 1864. – С. 226.
84. Придатченко І. Більшовицька організація Катеринослава в боротьбі за перемогу Радянської влади // Більшовицькі організації України в боротьбі за перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. – Зб. статей. – Київ, Укрполітвидав, 1949. – С. 153; Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. – В 2-х томах. – Т. 2. – С.С. 247-248.
85. Иоффе Г.З. Крах российской монархической контрреволюции. – М., Наука, 1977. – С.С. 120-122.
86. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. – В 2-х томах. – Т. 2. – С.С. 127, 405; Короливский С.М., Рубач М.А., Супруненко Н.И. Победа Советской власти на Украине. – М., Наука, 1967. – С. 243; Історія міст і сіл УРСР. – В 26 томах. – Одеська область. – Київ, 1969. – С. 221; Павлюк П.І. Харківська Червона гвардія (лютий 1917 – березень 1918 р.р.). - Київ, Укрполітвидав, 1948. – С.С. 52, 55; Гарчев П.І. Червона гвардія України в Жовтневій революціїю – Харків, 1969. – С. 43; Волобуев П.В. Экономическая политика Временного правительства. – М., 1962. – С. 418.
87. Турченко Ф.Г. Новітня історія України.- Ч.І (1917-1945 р.р.)- К.,1999.- С.С. 65-66.
88. Супруненко М.І. Крах німецької окупації на Україні в 1918 році.\\Боротьба українського народу проти німецьких загарбників.- Зб статей.- Уфа, 1942.- С. 20.
89. Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 г.- Под ред. И.И. Минца и Е.Н. Городецкого.- М., 1942.- С.С. 65-67.
90. Супруненко М.І. Вказ. стаття \\Там само.- С.С. 19-20.
91. Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 г.- Под ред. И.И. Минца и Е.Н. Городецкого.- М., 1942.- С.С. 69-71.
92. Супруненко М.І. Вказ. стаття \\Там само.- С.23.
93. Турченко Ф.Г. Вказ. праця.- С. 67; Швидько Г.К. Історія України ХVІ-ХVІІІ ст.- К., 1997.- С. 265.
94. Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 г.- Под ред. И.И. Минца и Е.Н. Городецкого.- М., 1942.- С.71.
95. Семененко В.І. Історія Східної України. Поновлення кайданів (1917-1922)- Харків, 1995.- С.96.
96. Городецкий Е.Н. Отечественная война против германских оккупантов в 1918 году на Украине.- Свердловск, 1941.- С.6.
97. Семененко В.І. Історія Східної України. Поновлення кайданів (1917-1922)- Харків, 1995.- С.102.
100. Там само.- С.С.115-116.
101. Там само.- С.116.
102.Там само.- С.117.
103.Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 г.- Под ред. И.И. Минца и Е.Н. Городецкого.- М., 1942.- С.С. 118-119.
104. Там само.- С.123.
105. Семененко В.І. Історія Східної України. Поновлення кайданів (1917-1922)- Харків, 1995.- С.116.
106.Там само.- С.101.
107. Там само.- С.102.
108.Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 г.- Под ред. И.И. Минца и Е.Н. Городецкого.- М., 1942.- С.118.
109. Там само.- С.63.
110.Белан Ю.Я. Отечественная война украинского народа против немецких оккупантов в 1918 году.- К., 1960.- С.147.
111.Крах германской оккупации на Украине (по документам оккупантов)- М., 1936.- С.42.
112.Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 г.- Под ред. И.И. Минца и Е.Н. Городецкого.- М., 1942.- С.С. 68-69.
113. Там само.- С.С. 88, 92-93, 95, 98-99, 106-107, 116-117.
114. ЦДА вищих органів влади та управління України.- Ф. 1793, Оп.1, Спр.64- Арк.192.
115. Там само.- Ф.2026, Оп.1, Спр.3.- Арк.123.
116.Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 г.- Под ред. И.И. Минца и Е.Н. Городецкого.- М., 1942.- С.102.
117. Там само.- С. 107.
118. Там само.- С.С. 116-117.
119. Там само.- С. 118.
120.ЦДА вищих органів влади та управління України.- Ф. 1216, Оп.1, Спр.96- Арк.235.
121.Там само.- Ф.1216, Оп.1, Спр.2.- Арк.121-122.
122. Беднота, № 174, 30.11.1918.
123.ЦДА вищих органів влади та управління України.- Ф. 1401, Оп.1, Спр.25- Арк.134-136.
124. Семененко В.І. Історія Східної України. Поновлення кайданів (1917-1922)- Харків, 1995.- С.118.
125. Турченко Ф.Г. Новітня історія України.- Ч.І (1917-1945 р.р.)- К.,1999.- С.С. 67, 71.
126. Там само.- С. 69.
127.Там само.- С. 77.
128. Царинный А.Г. Украинское движение. Краткий исторический очерк, преимущественно по личным воспоминания \\ Украинский сепаратизм в России.- М., 1998. – С.208.

Машкін О.М.

"ЦАРСКIЙ КIЕВЪ"  19.01.2016

Главная Каталогъ

Рейтинг@Mail.ru