Размещаемый ниже материал состоит как бы из двух «слоев». Первый – основной, суто академический, «фоновый», очерчивает само явление, названием установленное, выводит из забытья отдельных героев его, воскрешает в памяти людской давно забытые факты. Вообщем, ничего особенного, - обычная себе наука, мало относящаяся к тематике и содержанию нашего сайта.

Второй же, - соподчиненный первому, оформленный в виде отдельных комментариев к некоторым упоминаемым событиям, могущих показаться кое-кому непомерно субъективными и даже предвзятыми. Однако, как нам представляется, именно этот, порой излишне эмоциональный, пояснительный ряд, нарочито заостряя изложение, обнажает одну, до сих пор кем то тщательно скрывавшуюся от нас, Истину.

В соответствии с которой все явления, размещенные в главной части публикации и имевшие место в Киеве в период с 1 января по 22 февраля 1917 г. (то есть, - во времена Российской Империи) не были а) ни достигнуты, б) ни повторены, в) ни (тем более), - превзойдены ни одной из существовавших затем на данной территории общественно-экономических формаций.

Как говорится: «Век живи – век учись!»…

Белая Гвардия

ИНОСТРАНЦЫ В СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКОЙ ЖИЗНИ КИЕВА В ЯНВАРЕ-ФЕВРАЛЕ 1917 ГОДА
(ПО МАТЕРИАЛАМ ГАЗЕТЫ «КИЕВЛЯНИН»)

История – учительница жизни…

Не дивлячись на значні матеріальні витрати (кожен день Першої Світової, або, як тоді казали – Другої Вітчизняної чи Священної, війни коштував Російській Імперії, за словами тодішнього міністра фінансів країни П.Л.Барка, 46 млн. царських рублів) та людські жертви (з липня 1914 по грудень 1916 рр. – 775 тисяч самих лише вбитих солдат та офіцерів) (понимая, что смерть каждого русского человека, - невосполнимая потеря и трагедия, мы, тем не менее, со всей ответственностью заявляем, что в той войне Царская Россия потеряла убитыми именно столько военнослужащих, а никак не миллионы, о которых безответственно писала, к примеру, так называемая «историческая наука» СССР. - Белая гвардия), засноване на приватній власності народне господарство країни продовжувало рітмично розвиватися. Про що свідчить, зокрема, й той факт, що більшість іноземців та вихідців з-за кордону (включаючи австро-угорців, німців й турок) (Интересно-то как получается: и не гнал их никто, и работать позволяли, несмотря на войну тогдашней России с Турцией, Веной и Берлином! Ну просто «тираническое» Самодержавие какое-то! – Белая Гвардия)., котрі влилися в російську економіку ще задовго до початку міжнародного збройного протистояння, продовжували активно діяти тут й після переможного для тодішнього Петрограду Луцького (Брусилівського) прориву (22 мая – 7 сентября 1916 г. – Белая Гвардия). Все це повною мірою стосується і такого важливого центру Південно-Західного краю, яким був в останні два місяці існування Самодержавства Київ.

Промисловість. Регіонельне машинобудування було представлене тут перш за все «Акционерным обществом Киевского машиностроительного завода», виконуючим обов’язки директора Правління якого в досліджуваний нами час був генерал-майор С.Г.Укке (помер в Петрограді 11 лютого 1917 р.; похований 21 лютого в Києві, на міському кладовищі «Аскольдова могила»). Хімічне виробництво міста репрезентувалося товариством з суто іноземною назвою «Фор», яке а) забезпечувало потреби армії та фронту портативними карманними грілками «и угольками к ним по цене 2 рубля за каждый такой аппарат» (интересно, а было ли нечто подобное даже в совецких вооруженных силах времен Л.И. Брежнева (1966 – 1982), не говоря уже о так называемой «рабоче-крестьянской красной армии» 1918 – 1946 гг.? – Белая Гвардия), б) випускало сульфіт й гіпосульфіт для фотографічної справи, кристалічну соду для білизни, калієву селітру, в) через розташовану в пасажі «Росія» (вул. Хрещатик 25) (ныне, конечно же, - просто «Пассаж»! Какая там, к чертям собачим, историческая правда и Россия - Белая Гвардия) контору Б.Матусовського збувало товари побутово-гігієнічного вжитку. Крім того, турецько-підданний Карапет Ованесов утримував пекарню на Галицькій площі, а «німець» І.Шнель, – «перчаточную мастерскую в доме по Виноградному переулку 2» (Интересно как: и не гнал их никто, и работать позволяли, несмотря на войну тогдашней России с Турцией и Берлином! Ну просто «тираническое» Самодержавие какое-то! – Белая Гвардия). Таємну винокурню в будинку №41 по Татарській вулиці мали Лідія Амстер й Фердінанд Штернберг (обидва заарештовані міською поліцією 4 лютого 1917 р.).

Торгівля й обслуговування населення. За даними на 1 січня 1917 р., в «матері міст руських», по вулиці Миколаївській 7, працював салон - автомагазин та майстерня британського інженера Р.К.Доугласа (колишній «Грунау і К»), де, окрім виготовлення «зубчаток поршньових кілець», торгували «сталевим некаленим дротом, кабелем, прожекторами, ручними бормашинами, генераторами, горілками, карбюраторами «Зеніт», свічами, клаксонами, колісними цепами проти ковзання, гумою для вулканізації, ебонітом, целулоїдом, прорезиненим полотном, універсальними пласкогубцями, «токарными станками, французскими, гаечными и торповыми ключами»» (правда, неслабый технаборчик для обычного губернского центра «нищей, истерзанной ненасытным самодержавием» России, да еще – якобы в самый тяжкий для нее период Великой войны? О котором, впрочем, ни совки, ни демократы никогда ничего не писали! – Белая Гвардия). Тоді ж на Фундуклеєвскій 16 існувала крамниця золотих речей італійця Фр.Апа, пограбована зловмисниками на 499 руб. (для того, чтобы выразить эту сумму в современных отечественных «валютах», ее необходимо умножить (!) как минимум на 1071!! «Бедные» люди «убогой» России! – Белая Гвардия) в ніч з 20 на 21 січня 1917 р. Поруч із цим зі складу інженер-технолога Г.Клігмана та його спадкоємців (вул. Олександрівська 45) споживач отримував «толь, рубероид, карболин, тиски, клупы, сверла, напильники, наковальни, переносные горны, бормашины, шведские наковальни на 2 и 4 тонны, сталь, стальную проволоку и инструменты, кирки». Розташована ж по Великій Васильківській 11 фірма Д.В.Поляка постачала на місцевий ринок закордонні вина та шампанське, Головін (Велика Васильківська 8) – «дунайские сельди по цене 1 рубль 20 копеек за фунт», магазини Є.Рофз (Фундуклеєвська 12; пограбований в ніч на 7 січня на 670 рублів) (для того, чтобы выразить эту сумму в современных отечественных «валютах», ее необходимо умножить (!) как минимум на 1071!! «Бедные» люди «убогой» России! – Белая Гвардия) – тютюн, Гутартца (з німецької це прізвище перекладається, як «гарний лікар») (вул. Михайлівська 2) – гастрономію, мсьє О.Круглікова (вул. Хрещатик 19), - новітні одяг та білизну з Парижу, Ж.Русселя (Хрещатик 34), - «корсеты на заказ по последним моделям из лучших модных тканей по умеренным ценам», братів Г. та О. Андрле (Велика Васильківська 10) – «оренбургские и пензенские пуховые платки, детские пальто, перчатки, чулки, носки, фуфайки, кальсоны, нагрудники, фигаро, дамские жакеты, пелерины, трико, рейтузы, камаши, юбки, шапки, детские костюмы, светры, шлемы и белье для господ военных, бинты», І.Ріхтера (вул.Хрещатик 10) – «подушки, пух и перья парового очищения», «депо» Ф.Куе - роялі (на одному з яких, до речі, під час своїх київських гастролей в залі Купецького зібрання, грав С.В.Рахманінов), акціонерне товариство «Г.І.Індржишек» - музичні інструменти, Гардт (крамниця якого по вул. Аннєнківській 3 в ніч з 3 на 4 зазнала нападу карним елементів, що винесли звідтіль «бархатную обивочную материю и две декоративные фигуры общей стоимостью 600 рублей») (для того, чтобы выразить эту сумму в современных отечественных «валютах», ее необходимо умножить (!) как минимум на 1071!! «Бедные» люди «убогой» России! – Белая Гвардия) – меблі, контора Е.Міллера (колишнє товариство «Свіда та Міллер»; вул. Лютеранська 1) – папір, К.Шепе (вул. Миколаївська 9) – «книжки англійською мовою для дітей та дорослих» (после того, как читатель осилил это достаточно многословное предложение, мы позволим себе «усложнить» его еще одним кратким вопросом: в каких обычных, не спецпайковых, магазинах, допустим, сталинской Москвы 1941 – 1945 гг. рядовой совецкий обыватель мог свободно купить себе что либо подобное? – Белая Гвардия). Розташований по вул. Софійській 7 електор-технічний заклад «З. Парис и К» «осуществлял установку и ремонт электрических станций, освещения, моторов, лифтов, телефонов, сигнализаций и всевозможных электрических приборов», а на курсах О.П.Клемпера (вул. Фундуклеєвська 5 та Олександрівська 89) готували кваліфікованих друкарок (Гевалт! Оказывается, и электростанции, и лифты, и телефоны существовали и работали в России еще задолго до захвата ее бандами Ленина! Который, как вещала нам почти 75 лет так называемая «совецкая историческая наука», якобы все эти чудеса техники создал и подарил сидевшим до этого в полной нищете и темноте отечественным трудящимся! – Белая Гвардия). Діяло в Києві й експортно-імпортне Товариство «очистки от пошлин товаров и почтовых посылок», причому завідувачем міської контори її був С.І.Аківісон, а також відділення «Русско-американской торговой палаты» (котре в січні 1917 р. ініціювало питання стосовно будівництвав в місті, як тоді писали, - «підземного метрополітену»)(Первая же инициатива подобного рода относится еще к 1884, вторая, - к 1914, а третья, как видим, – к зиме 1917 годов. А советы, если нам не изменяет память, стали возводить в Киеве «свое» метро лишь в 1959 – 1961 гг. – Белая Гвардия). Серед міських купців знаходимо обрусілогго німця О.М.Бернера (обраного 22 січня 1917 р. старостою Києво-Либідської Володимирської церкви) (Интересно как, неправда ли: и не гнал его никто, и торговать позволял, несмотря на войну тогдашней России с Берлином! Да еще и выбирали куда-то именно по Православной линии! Ну просто «тираническое» Самодержавие какое-то! – Белая Гвардия). Власником готелю «Європейський» на Хрещатику (де 22 січня 1917 р., «от накаленной печи в комнате служащих, загорелся простенок в смежной комнате-кладовой, где стоял ящик со спичками; последние также загорелись; для локализации огня прибыло Старокиевское пожарное отделение, которое и прекратило пожар; убытки достинают 1 500 руб.») (для того, чтобы выразить эту сумму в современных отечественных «валютах», ее необходимо умножить (!) как минимум на 1071!! «Бедные» люди «убогой» России! – Белая Гвардия) був вихідець з Апенінського півострова К.Ланчіа, а розпорядником «мебльованих кімнат» по Жилянській 23 - чех Голомбек (Интересно-то как: и не гнал его никто, и содержать апартаменты для гостей совсем недалеко от фронта позволяли, несмотря на открытую войну тогдашней России с Австро-Венгрией! Ну просто «тираническое» Самодержавие какое-то! – Белая Гвардия).

Аналогічне положення спостерігаємо і в сфері побуту. Так, грецька підданна Аглая Попандопуло, що оселилася в Києві за адресою «вул. Басейна 19», «3 февраля 1917 года заявила полиции о том, что в ее отсутствие у нее совершена кража ценных вещей на 700 руб.» (для того, чтобы выразить эту сумму в современных отечественных «валютах», ее необходимо умножить (!) как минимум на 1071!! «Бедные» люди «убогой» России! – Белая Гвардия). В нашому місті довгий час проживав й «днем 28 января 1917 г., в лечебнице профессора Липинского на Бульварно-Кудрявской улице, покончил жизнь самоубийством выстрелом из пистолета неизлечимо больной 54-летний отставной полковник А.Чорба», - нащадок зрусифікованого османського роду, відомого в російській історії з ще другої половини XVIII ст. Графиня Л.О.Плятер утримувала велику квартиру на Прорізній 24, В.М.Гельд (с немецкого эта фамилия переводится достаточно прозаическим словом «деньги»; а вот интересно, много ли лиц, пусть и окончательно онемечившихся, но с русскими фамилиями, владело имуществом, скажем, в современном описываемым здесь событиям Дрездене? – Белая Гвардия), - по Михайлівській 9, відставний полковник із явно скандинаським корінням В.Івенсон володів садибою по Володимирській 53 (де 11 січня 1917 р. «от неизвестной причины загорелись сараи со складами дров; убытки достигли 1 тысячи руб. (для того, чтобы выразить эту сумму в современных отечественных «валютах», ее необходимо умножить (!) как минимум на 1071!! «Бедные» люди «убогой» России! – Белая Гвардия); огонь локализован городской пожарной командой»). В той же час дворянин Г.Вайцензанг був господарем маєтности по вул. Басейній 6 (збитки від пожежі в якій, що мала місце 11 січня 1917 р., скаладали 1 тисячу руб.) (для того, чтобы выразить эту сумму в современных отечественных «валютах», ее необходимо умножить (!) как минимум на 1071!! «Бедные» люди «убогой» России! – Белая Гвардия), а його «землячка», колоністка М.Віст – на вул. Хрещатик 56 (свідчення 21 – 22 січня того ж таки року). Якщо ж говорити про аграрний сектор, то вже наприкінці 1916 р. Губернська управа ставила перед владою питання про залучення у 1917 р. до сільськогосподарських робіт в межах Києва та однойменного регіону 22 тисяч китайців (о том же, сколько тысяч наших соотечественников за копейки пашут ныне в постсоциалистической КНР и много ли в современном Киеве трудится китайцев, мы скромно умолчим! – Белая Гвардия), впродовж січня – лютого 1917 р. на Сирці існувало значне садівниче господарство «німецького» сімейства Міллер, а іноземець Іоаннес Біск розпоряджався значними земельними угіддями по вул. Анненівській 2/31. З іншого боку, у відповідних колах міського керівництва активно обговорювалася доповідь голови правління Всеросійської сільськогосподарської палати В.Д.Батюшкова й сенатора О.Д.Полєнова «Тракторы и автомобили в сельском хозяйстве России, организация снабжения ими сельского хозяйства в 1917 году» (Ужас, насколько же «отсталой» была эта «несчастная» Российская Империя! – Белая Гвардия).

Народна освіта. Значна кількість вихідців з Європи працювала тоді і в Київському університеті Святого Володимира (тодішій ректор – «серб» М.М.Цитович). 31 грудня 1916 – 1 січня1917 рр. професори вказаного освітнього закладу де-Метц й Сонні були нагороджені орденами Святого Станівлава І-го ступеню, їх колега Граве отримав тоді ж орден Святого Володимира ІІІ-го ступеня, професор Пфейфер – орден Святої Анни ІІ-го ступеню. Професійною активністю вирізнявся й педагого Київського вчительського інститут Рейнгардт, удостоєнний ордену Святої Анни ІІІ-го ступеню (А много ли иностранцев и их обрусевших потомков преподают в киевских вузах ныне? И если нет, то почему? – Белая Гвардия).

Чимало іноземців було задіяно і в місцевій середній школі. Впродовж січня – лютого 1917 р. у Києві, за адресою «вул. Суворівська 2», діяла Києво-Печерська жіноча гімназія М.Батцель, чия дирекція тоді ж оголосила прийом до всіх класів, окрім восьмого (для самих же маленьких учнів вступних екзаменів не було зовсім). Існувала й приватна київська гімназія Яновської, чий викладач Гех став тоді ж кавалером ордену Святого Станіслава ІІІ-го ступеню (А много ли иностранцев и их обрусевших потомков учат детишек в школах нашего города сегодня? И если мало, то почему? – Белая Гвардия).

Говорячи про професійно-технічні заклади, перш за все слід відмітити реальне училище М.П.Фівейського, в якому з 1 по 8 січня 1917 р., «окрім недільних та святкових днів», реєструвалися вступні заяви, а з 9 січня (за адресою вул.Костьольна 3, кв.12) розпочалися вступні іспити. Етнічні англійки, німкені і француженки викладали («готовили к экзаменам по разговорной речи») у школі іноземних мов Л.Ф.Громовської (вул. Михайлівській 18) й на відповідних курсах m-lle Cambron (Обсерваторний провулок 9), а окремі уродженки Парижу з необхідними рекомендаціями шукали собі «места компаньонки с шитьем или к детям» (А много ли иностранцев и их обрусевших потомков преподают в тех же городских ПТУ сейчас? А если их там нет вовсе, то почему? – Белая Гвардия). Крім того, диригент Київського міського театру Л.П.Штейнберг активно спіробітничав з курсами оперного мистецтва («оперными классами») В.М.Бєляєвої-Тарасевич, що відновили свої заняття в місті 15 січня 1917 р.

Не меншою активністю вирізнялося й культурне життя міста. Так, цирк «грека» О.Кіссо (Миколаївська 7 – 9; один з провідних діячів – видатний іспанський комік Сесіль Нішель) лише в неділю, 1 січня 1917 р., о 13.00 провів урочисто-святкову ялинку, а, починаючи з 20.30, - два грандіозні дійства під загальною назвою «Дід Мороз», «нові дебюти», кілька аттракціонів. 2 січня тут відбувся «Вечер смеха и забавы», наступного дня гастролювали «неустрашимые горные орлы, братья Венециус», 4-го - «славнозвісне тріо еквілебристів Кухарж», 9 січня відбулося «большое клоунское представление», 10-го – «аттракцион негра Кара-Мишеля», 15-го – «безплатное катание детей на маленьких лошадках», 22-го – «балет-пантомима «Любовь на кухне»», 25-го – «первый выход хора сербских цыган под управлением И.Дмитриева», 27 січня – «прощальный бенефис бельгийцев Геральдос (шедевр акробатики)», а 20 лютого 1917 р. – «дебют известных музыкальных эксцентриков, господ Шарлье». 4 січня 1917 р. до міста прибув «одесский зверинец Ямбо», розміщений міською адміністрацією на території Олексіївського парку, «возле Народного Дома».

З максимальним напруженням працювали й київські театри. У творчому колективі під дещо незвичною для того часу назвою «Інтимний» (вул. Хрещатик 43; член дирекції – О.М.Муразі), де були задіяні такі актори, як Ліко Стефанеску, Лос-Жерар, дует Тромбетіні, скрипаль Гофман, 6 січня розпочиналися творчі гастролі Колчевської, а 7 січня відбувся бенефіс Дольського. В приміщенні оперети «Зон» (з німецької – «син») (вул. Миколаєвська 6/4) 1 січня 1917 р. йшла вистава «Віце-адмірал» (за участю Стефанії Лан), 2 січня – «Ідеальна дружина», 3 - «популярна опера на три дії «Хрістель (Король)» (головний режисер – М.І.Крігель, капельмейстер - Ф.Б.Валентетті)», 4-го - «Грешки молодости» (бенефіс Т.А.Тамари-Грузинської), 6-го - «Добродетельная грешница», 7 – «Ярмарка невест», 8 - «Разведенная супруга», 9-го – «Афинская красавица», 11-го – «Когда мужья изменяют», 12 – «Веселая вдова», 13 – «Прекрасная Елена», 14 – «Идеальная жена», 15 – «Суфражистки», 16 – «Принцесса долларов» (в одній з головних ролей – знана тодішня виконавиця М.Ф.Легар-Лейнгардт), 21 січня – «любимая оперетта «В волнах страстей»», 1 лютого – «Жрица огня», 9-го – «Король веселится», 11 февраля – «Фабричная работница». Cеред артистів київського театру «Соловцов» зустрічаємо суто іноземне прізвище де-Лазарі, а «24 спектакля великопостного сезона 21 – 26 февраля 1917 года ставил режиссер И.Ф.Шмидт». В Художньому театрі (Театрі мініатюр) Кручініна (театр Брикіної, колишній Бергоньє) постійно виступав «известный французский комик Мильтон», 21 січня 1917 р. йшла вистава «Норвежский терцет», 8 лютого пройшов «бенефис Ф.И.Воячек», а 9-го – касира О.Г.Рейзе; 12 січня в Міському театрі (провідні виконавці – М.Беліна-Еліазар, де-Тессейр та інші), під керівництвом деригента Московської Імператорської опери Е.А.Купера, відбувся 5-й симфонічний концерт, присвячений творам Р.М.Глієра, а 10 - 11 лютого 1917 р. – бенефіси вельми талановитої акторки М.О.де-Рібас («избравшей для празднования своих сценических именин «Царскую невесту»»), капельмейстера Л.П.Штейнберга й режисера Ц.О.Урбана; 15 січня та 12 лютого в залі Купецького зібрання, під егідою «Общества друзей музыки», мав місце виступ виконавиць О.М.Штосс-Петрової та Е.Фальк, 22-го, в рамках урочистостей під вельми романтичною назвою «Седьмое утро камерной музыки» - арфістки А.И.Фаллади-Шквор (котра з особливою майстерністю виконувала симфонічну поему Сметани – Трнчека «Вангава», п’єсу «Молитва» й «эффектную фантазию на чешскую национальную песню») і квартет-соліста С.М.Штільмана. В аналізований нами тут період часу навіть головами Київської театральної комісії були обрусілі іноземці – член російської Державної думи О.О.Кіх та В.М.Толлі (при чому перший з них користувався таким авторитетом, що другий так врешті-решт й не наважився змінити його на цій посаді, навіть з урахуванням того, що депутат Кіх часто й надовго залишав місто).

Наприкінці 1916 – в січні 1917 рр. в Києві з’явився і спеціалізований Чеський театр. «Условия для возникновения этого театра, - не без захвату відмічав один із сучасників тих подій, - были самые тяжелые: трудно было найти зрительный зал, нелегко было составить труппу, так как артисты, среди которых, надо заметить, половина артистов-профессионалов, военным ураганом заброшенных в Киев, в огромном большинстве случаев не могли посвящать всего своего времени театру. Но энергия организаторов преодолела все, и в настоящее время Чешский театр, приютившийся в Народной аудитории, занял прочную позицию, и чешские спектакли, даваемые ежедневно, проходят при переполненном зале». Вже на початку свого існування колектив поставив 9 п’єс, в тому числі, - й чотирьохактну драму Ірасека «Войнарка», чиє виконання на київській сцені «носить характер камерного спектаклю». «Очень интересным был музыкальный вечер, устроенный чешским обществом Я.Каменского 6 января. С тонкими динамическими нюансами и пламенным воодушевлением пел чешский хор драматическую «Утопленицу» Кржижковского – отца чешского хорового пения, и торжественное «Посвящение» известного чешского композитора Сметаны. Нравилось публике исполнение профессором Киевской консерватории, господином Дудой и его сыновьями фортепианного трио Сметаны. Бурю восторга вызвала солистка на флейте, госпожа Фаллада-Шенор, сыгравшая ряд своих пьес, из которых большое впечатление произвела новая транскрипция чешского народного гимна «Где Родина моя»». За адресою «Терещінківська 13» розміщувався «Центральный обывательский Комитет губерний Царства Польского», а на Мерінгівській 8 - Польський національний театр (де, скажімо, 27 січня 1917 р. відбулася благодійна вистава на користь Олексіївського притулку, а 7 лютого - ««Вечер интимной песни» Изы Кремер, включавший в себя национальные польские баллады, песни богемы Монмартра и итальянской улицы»). З 6 лютого 1917 р. поляки (в особі пана Дембського) й взагалі отримали право видавати в Києві (бедные поляки! Как их «угнетали» то в Российской Империи! Как «плохо» заботилось о них «преступное» Самодержавие! – Белая Гвардия) двотижневий політико-науковий журнал «Psreglad Polskie» (Следует отметить, что предыдущие 4 абзаца не охватывают и сотой доли культурной жизни Киева означенного периода. Однако даже они свидетельствуют о том, что ничего подобного в бывшей «матери городов русских» ни при С.С.С.Р., ни, тем более, - сечас, не было, нет, да и, очевидно, - уже и не будет! – Белая Гвардия).

Аналогічна ситуація склалася і в регіональному кінематографі. Так, на екрані «сінеми» «Корсо» (Хрещатик 30) на початку зими 1917 р. демонстрували «редкий шедевр в четырех частях» «Ніна» «за участю фаворитів публіки Баранцевич, Рахманової, Громова і Джемарова», 6 січня – «потрясающую драму в 4-х частях с участием артистки Императорского балета Павловой», 14-го – «грандиозный боевик «Крылья ночи»», 2 - 5 лютого – «шедевр кинематографии, игровой боевик в 4-х частях «Братоубийственная война»; все снимки сняты с натуры боевых действий».

Знаходимо окремих вихідців з-за кордону й серед тодішніх київських художників. Так, «15 января 1917 г. закрылась VIII выставка картин Общества художников-киевлян, устроенная в актовом зале университета и пользовавшаяся больши успехом у посетителей, а на другой день Общество открыло в Городском клубе новую выставку своих членов – выставку акварелей, пастелей и рисунков. «Гвоздем» выставки, безусловно, являются обширные эрзерумский и трапезундский отделы, представленные 112 работами киевлянина Г.К.фон-Мейера. Эта коллекция этюдов является плодом путешествия художника в район военных действия в Закавказье. Этюды фон-Мейера, - чуть ли не единственное отражение современных событий в работах художников-киевлян. Своеобразная, захватываюше-красивая природа Кавказа уже сама по себе дает много интересного художнику, Военные картины, зарисованные фон-Мейером на фоне кавказских видов, являются только случайными эпизодами, которые придали этюдам известную историческую ценность. Судя по коллекции этюдов можно сказать, что не изображение войны было задачей художника, а изображение самого Кавказа. Мы видим картины мирной жизни Закавказья, типы горцев, развалины древних укреплений, картинки тыловой жизни Закавказской армии и просто зарисовки красивых мест Закавказья. Все этюды написаны красиво, изящно и … составляют одно единое целое». Крім того, відвідувачі могли бачити доробок таких київських майстрів іноземного походження, як Є.Бенуа («Гиацинты», «Цикломены», «Цветы»), М.М.Лунда («Первый снег», «Деревенский дворник»), Є.Геленберг («Цветы»), С.О.Мако. В експозиції, організованій Київським художнім училищем й відкритій його адміністрацією 10 лютого 1917 р. «в залах Исторического музея», демонструвалися роботи киян-«іноземців» В.К.Менка й М.О.Каонка, а на виставці у приміщенні Міського музею імені Миколи ІІ (17 лютого 1917 р.) – лісові пейзажі вже згадуваного нами вище Менка («остальное у него менее интересно»), картина Крюгер-Прахової «Marina grande», тощо. 5 березня 1917 р. в Музеї імені Цесаревича Олексія Миколайовича (вул. Володимирська 57) планувалося провести «выставку 207 световых картин-снимков» А.Корсіні під загальною назвою «Китай», а ще через два дні - фотоекспозицію того ж таки автора «Аляска».

(кстати, предыдущий абзац не охватывает и сотой доли, так сказать, - «художественной жизни» Киева означенного периода. Однако даже он свидетельствуют о том, что ничего подобного в бывшей «матери городов русских» ни при С.С.С.Р., ни, тем более, - сечас, не было, нет и не будет! – Белая Гвардия).

Окремі вихідці з Європи активно проявляли себе в суто науковій сфері. Так, впродовж січня 1917 р. обов’язки директора Київського бактеріологічного інституту (закладу, що розробляв «целебные сыворотки и другие аналогичные препараты» для 45-ти повітових земств Київської, Подільської, Полтавської, Бесарабської й Чернігівської губерній) виконував професор В.Ліндеман, а київського «Института научных исследований и усовершенствования врачей в рентгенологии» (Мало-Благовіщинська 34) (де 25 лютого 1917 р. мала б розпочатися «первая лекция безплатного курса военно-полевой рентгенодиагностики») - доктори Вебер й Бергман. Приблизно тоді ж дійсний статський радник, доктор астрономії, співголова університетської фізико-математичної випробувальної Комісії, професор Фогель став заслуженим професором математики, Франц Адольфович Стефаніс (1865, Рига – 13 лютого 1917, Київ; мешкав по вул. Львівській 11) вже 13 років поспіль був ординарним професором анатомії, Б.Делоне (математика) та І.Фаас (римське право) готувалися до професорства, а краєзнавець В.С Зуммер очікував («если окажутся на то свободные суммы») відповідної («профессорской») стипендії. В п’ятницю, 17 лютого 1917 р., «в 1 час дня, в аудитории №XIV университета Святого Владимира, профессор Петроградского политехнического института П.Б.Струве будет публично защищать представленную на юридический факультет диссертацию, под заглавием «Хозяйство и цена. Критика некоторых основных проблем и положений политической экономии. Часть ІІ, выпуск І» (опоненти – професори-економісти О.Д.Білімович та К.Г.Воблий). З 24 січня 1917 р. помічником директора Київського жіночого медичного інституту став професор М.О.Свенсон, губернську училищку Комісію очолював барон О.Е.Штейгер (один з ініціаторів увічнення пам’яті графа П.І.Ігнатьєва), а функції діловода Ради «Православного религиозно-просветительского общества» (вул. Велика Житомирська 9) виконував спеціаліст з історії вірменської церкви, професор Київської духовної академії, протоієрей М.С.Гросс (нагороджений 27 січня 1917 р. «золотым наперстным крестом»). Два іноземні прізвища (науковців Е.Е.Рего та Б.О.Перро) знаходимо й серед 25 фундаторів «Киевского сельскохозяйственного клуба» (відкритого 5 лютого 1917 р. на урочистому зібрання в готелі «Континенталь»). 10, 14 й 21 січня 1917 р., в приміщенні Педагогічного музею імені Цесаревича Олексія Миколайовича (вул. Володимирська 57), відбулося три відкритих зібрання Київського релігійно-філософського товариства, присвячених обговоренню доповідей вже відомого нам Зуммера (див. вище – О.М.) «Религиозное искусство Древней Руси и Врубель (Кирилловская церковь)» («в ней докладчик указал, что Кирилловская церковь интересна в трех отношениях: во-первых, она сохранила фасад великокняжеской эпохи, во-вторых, - в ней находится полный круг древней росписи XII века, и, в-третьих, - она украшена рядом произведений Врубеля»), «Александр Иванов» та «Васнецов, Врубель, Рерих». 14 січня 1917 р., в 14 аудиторії університету Святого Володимира, член Товариства київських лікарів, доктор Е.М.Неезе, виступав з лекцією «Общество киевских врачей в шестидесятые годы XIX ст. и открытие при нем отделения вспомогательной медицинской кассы», 21 «в зале Южного Русского общества», О.С.Дахнович провів відкриту лекцію на тему «Игнасио Зулоага – художник героической Испании», а ще трохи згодом дійсний член «Исторического общества Нестора-летописца» В.П.Клінгер виголосив промову «Поминовение усопших как слагающий элемент главных празднеств народного календаря», Д.А.Гравве й Г.В.Пфейффер активно співробітничали з Київським фізико-математичним товариством (458 засідання якого відбулося о 19.00. 1 лютого 1917 р. у Фізичному інституті місцевого університету), а член гуртка винахідників-аматорів при «Киевском политехническом обществе инженеров и агрономов» Г.Ф.Бернгаупт 7 лютого ознайомив присутніх із своєю доповіддю «Новый тип автомобильного мотора по принципу Дизеля». Окрім цього, «врачем-практиком киевских школ» був О.К.Кальнінг (1869 – 1 січня 1917) (Бросается в глаза общее количество существовавших тогда в Киеве научных сообществ и товариществ, каждое из которых не просто было учреждено, а успешно действовало! А ведь речь идет о январе – 22 февраля 1917 г, то есть, - периоде, когда Российская Империя, если верить совецкой и либерально-демократической историографиям, практически «издыхала»! Ничего себе, - «агония» в области науки! Нам бы сейчас такую! – Белая Гвардия).

Адміністративно-розпорядча діяльність. Як відомо, Перша Світова війна викликала певне напруження у справі постачання населенню тодішнього Південно-Західного краю (чиїм адміністративним центром й став тоді, власне кажучи, Київ) дрів, технічного спитру й цукру. Залишаючи поза увагою паливно-алкогольну проблему, ми стосовно «солодкого золота» можемо констатувати, що, «з метою усунення для населення будь-яких проблем із забезпеченням, голова Особливої наради по боротьбі з дорожнечею та спекуляцією в Києві (вул. Миколаївська 11, квартира 7) генерал-лейтенант Гелмгольц (нем. Helmholz – «шлем из дерева». – Белая Гвардия) запропонував міському Продовольчому відділу розіслати по всім крамницям та магазинам, що вели тоді торгівлю цукром, друковані плакати, в яких, з одного боку, перераховувалося найменування та адреса цих крамниць у певній міській дільниці (наприклад, - в Першій дільниці цукор продається в наступних магазинах – перелік відповілних магазинів), а з іншого, - друкувалися б затверджені владою розцінки на окремі види цукру. Зі свого боку, Продовольчий відділ міської управи запевнив генерала Гельмгольца, що запронований ним захід буде реалізовано найближчим часом» (Кстати, именно эти, суто информационные, плакаты «всезнающие» совецкие «историки» объявили карточками в сталинском, ограничительном, значении этого слова, утверждая, что в Царской России существовала тогда регламентация потребления жителями сахара. – Белая Гвардия). Сумлінно виконавець покладених на нього Імператорм Миколою ІІ функції, генерал Гельмгольц 3 січня 1917 р., оперативно реагуючи на скарги «мясников Сенного базара» на вкрай незадовільне забезпечення їх основним товаром («они жалуются на беспорядки в выдаче мяса на городской бойне – за мясом они посылают туда подводы в 2 часа дня, а мясо оттуда привозят иногда в 10 часов вечера, а иногда – и после часа ночи; мясники далее жалуются, что работа городских скотобоен идет чрезвычайно медленно и нерационально – то ищут члена мясной комиссии, который должен распределить скот и мясо, то нет еще кассира, то нет врача; торговцам приходится стоять в трех очередях – у кассы, за мясом и за накладной; одним дают хорошее мясо, другим – хуже; часто же торговцы получают и такое мясо, которое публика отказывается брать вовсе»), наказав міській думі, а також «заведующему отделом по снаюжению населения Киева мясом А.А.Пироженко» негайно припинити вказане неподобство й регулярно сповіщати його, Гельмгольца, стосовно будь-яких збільшень такси на всказаний продукт харчування вище 40 – 45 копійок (Как видим, тогдашняя ситуация с мясом и вокруг него описана весьма откровенно, причем за такую правду авторов этих материалов в «самодержавной России, где и в мирное то время никогда свободы не было», даже в военном январе боевого 1917 года никто не привлек и не посадил! С другой стороны, многие ли современники ВОВ могут похвастаться тем, что в 1941 – 1945 гг. они даже в столичной Москве, могли свободно купить означенный продукт в ассортименте от очень хорошего до крайне плохого? – Белая Гвардия).

З цікавою ініціативою виступив й завідувач «заведующий городской дровяной операцией» Києвської міської управи з чисто австрійським прізвишем, прапорщик Російської армії В.Г.Іозефі. Дізнавшись про те, що «в настоящее время в городской гавани находится около 20 тысяч кубических саженей дров, из которых лишь не более 5 тыс. расположены в позатопляемой площади, а остальное количество сложено в низменных местах, причем особенно угрожаемыми водой должны быть признаны около 5 тыс. саж. на Рыбальском острове», вказаний посадовець запропонував низку рятувальних заходів, в тому числі й аргументував необхідність «1) устроить энергичную вывозку дров при помощи трамвая на один из складов верхней части города, 2) подсыпать хотя бы часть городской гавани имени Императора Николая Второго, причем стоимость такой подсыпки определена им же в 150 тысяч рублей, 3) приспособить мост в гавани к теперешнему стоянию высоких вод» (Потомкам учиться надо было решать такие сложные вопросы военного времени настолько качественно и оперативно, как господин Иозефи; они же, наоборот, либо обливали грязью собственное прошлое, или же относятся к нему по принципу «Всего этого не было и не может быть потому, что не было никогда»! – Белая Гвардия).

Чимало осіб з іноземними прізвишами зустрічаємо й в міському судочинстві. Так, у січні-лютому 1917 р. товаришом прокурора Київської судової палати значився сербський вихідець Володкевич, помічником прокурора Київського окружного були його «історичні земляки» Гірчич (нагороджений тоді ж орденом Святої Анни ІІ-го ступеню) й Максимович, а їх безпосередніми підлеглими – кавалер ордену Святого Володимира IV ступеню, давно обрусілий німець Штернберг та «валах» Григораш. Одним із службовців міської Комісійної контори був Є.Ортенберг, чиє помешкання на вул. Пушкінській 23 зазнало грабіжницького нападу ще 23 листопада 1915 р. (зловмисника ж, «лишенного прав Э. Тушинского», поліція затримала лише 5 січня 1917 р.). Крім того, розслідувати питання про те, чому міська управа відмовлялася постачати дрова «для осмолки свиней, подвергаемых убою распоряжением уполномоченного по заготовкам для действующей армии», на початку лютого 1917 р. було призначено російського генерала-від-кавалерії фон-Парнау (А много ли иностранцев и их обрусевших потомков эффективно трудятся в тех же до-, около- и судебных органах Киева сейчас? И если нет, то почему? – Белая Гвардия)..

Світовий збройний конфлікт активізував й різноманітні форми соціальної благодійності. Вже на початку січня 1917 р. в нашому місті активно діяв притулок для сиріт загиблих воїнів графині М.К Медер, котрий, після проведення 20 грудня 1916 року опікунською радою Першої жіночої міської гімназії імені О.Ф.Плєтньової в приміщенні Педагогічного музею Цесаревича Олексія Миколайовича вечору власних учениць, отримав від організаторів вказаного культурного заходу 200 руб. грошової допомоги (для того, чтобы выразить эту сумму в современных отечественных «валютах», ее необходимо умножить (!) как минимум на 1071!! «Бедные» люди «убогой» России! – Белая Гвардия). Не менш дієво працював й «находившийся под покровительством Ее Императорского Высочества Великой Княгини Ольги Александровны» та очолюваний Є.М. Голандською «Комитет по сбору и отправке теплых вещей в действующую армию», серед активних спонсорів якого були «іноземні» кияни Ж.Борман, Жорж, Франсуа, Шедель та інші (свідчення листопада 1916 – 6 січня 1917 рр.). В монастирі Святої Катерини на Подолі регулярно проводило свої зібрання Грецьке благодійне товариство, що об’єднувало усіх еллінів, які мешкали тоді в Києві. Разом з тим попечителькою місцевого нервово-хірургічного шпиталю №3 Всеросійського земського союзу (ВЗС), «предназначенного для тяжело раненных и контуженных воинов с повреждением головного, спинного мозга и переферических нервов», була Е.А.Бенуа (чиї доньки, Єлена та Єва Бенуа, працювали тут же сестрами милосердя), а Комітетом Київських дитячих притулків відомства Імператриці Марії завідувала А.Є.Ден (Мы будем очень обязаны тем из господ читателей, кто соизволит уведомить нас о конкретных примерах подобного рода благотворительной деятельности в Киеве, скажем, в период с 1918 по 2015 годы. Боимся, однако, что таковых нам придется ожидать неимоверно долго! – Белая Гвардия)

Являючись одним з найважливіших геополітичних центрів Російської Імперії, Київ знаходився в центрі постійної уваги розташованих в Петрограді зарубіжних посольств, що свою цікавість до справ в російському Південно-Західному краї задовольняли шляхом відкриття тут власних дипломатичних представництв. Наприклад, до 9 січня 1917 р. британським віце-консулом на берегах Дніпра був Дж.Доуглас, а трохи згодом, у зв’язку із відбуттям свого попередника на 2 місяці в Англію, його замінив тривалий час перебувавший в Києві британськопідданний Ф.І.Томас. За адресою «вулиця Трьохсвятительська 14» в нашому місті працювало тоді й консульство Франції, чиї співробітники 11 січня 1917 р. закликали «французских граждан, родившихся между 1 января и 31 декабря 1898 года, явиться немедленно в консульство, для занесения в списки лиц, подлежащих отбыванию воинской повинности».

Інтереси ж офіційного Риму представляв К.В.Фішман, котрий, поруч з іншими невідкладними справами, брав активну участь в роботі «Комитета по приему итальянской торгово-промышленной делегации» у складі вітчизняних професорів М.В.Довнар-Запольського (голова), Воропаєва, Круковського, Іванова, І.М.Мізраха (мав намір ознайомити італійців із своєю доповіддю «О торговле хлебом»), доктора фізики, дійсного статського радника, декана фізико-математичного факультету університету Святого Володимира Г.Г. де-Метца (виступав за те, щоб, зустрівши гостей з Італії, дати їм можливість побачити «нашу действительную культурную жизнь»), О.В.Круковського, Черниша, С.Л.Франкфурта (готував реферат «О селекции свекловичных семян»), члена Гірничого комітету міністерства торгівлі і промисловості Імперії В.М.Ліпіна, інженера П.М.Верховського (від Міністерства шляхів сполучення країни), чиновника особливих доручень Г.А.Гютіне, що, «для выяснения тем беседы с пребывающими представителями Аппенинського полуострова», розпочала свої засідання в приміщенні Київського комерційного інституту 12 січня 1917 р.. «Итальянская делегация, - читаємо в одному із журналістських репортажів, - прибыла в Киев 6 февраля в начале первого часа дня. В состав делегации вошли: полномочній министр Короля Италии, маркиз П.делла Торрето, командор Пиетро Томази, председатель Генуєзской торговой палаті, командор Захарий Оберти, торговый депутат, доктор Карл Марианн, председатель Мессинской торговой палаты, доктор Джиованни-Сильвестр Пулеппо, председатель Римской торговой палаты, граф Август Пизарино, председатель Итальянской ассоциации металлистов в Милане, кавалер Джузеппе Баталья, председатель Итальянского хлопчатобумажного института в Милане командор, барон Констанцый Кантони, почетный генеральный косул, председатель Итальянской шелководственной ассоциации в Милане, командор Эрнесте Гизи, председатель Итальянской шерстяной ассоциации, командор Гаэтано Марчетто, инженер Гектор Чезари, председатель Болонской торговой палаты, кавалер Рио Сербарини и член парламента Альфредо Минутелло ди-Руньяно. Ко времени прибытия поездас которым ехали итальянские гости, собрались для встречи их, на вокзале, городской голова Ф.С.Бурчак, итальянский консул в Киеве Фишман, председатель Киевского отделения Экспертной палаты, профессор М.В.Довнар-Запольский, члены Комитета по приему делегации. После встречи члены делегации отправились в отведенные для них аппартаменты в гостиницах «Европейской», «Гранд-Отель» и «Континенталь». Днем состоялся интимный завтрак, …в начале пятого часа вся делегация в полном составе посетила Киевского губернатора, графа А.Н.Игнатьева. Вечером … в Городском театре для делегации были даны второй акт из «Бориса Годунова», 2 и 3-й акты из «Севильского цирюльника», а, в заключение. – 3 и 5-й акты балета «Конек-Горбунок». … В начале десятого часа состоялся прием делегации Киевским городским самоуправлением. Здесь делегацию приветствовали представители киевских земств, киевского дворянства, Киевского областного военно-промышленного Комитета, Всероссийского союза городов, Биржевого комитета, Купеческого общества, Экспертной палаты, высших учебных заведений, Киевского общества сельского хозяйства, местной итальянской колонии». Останнє ж (більш ніж чотирьохгодинне, з 20.00. до 24.15) перебування її в нашому місті датується 12 лютого 1917 р., коли італійські дипломати поверталися до Москви з Одеси (Разумеется, ничего подобного мы сейчас и в упор не видим! – Белая Гвардия).

Біженці. З перших днів тієї кровопролитної війни Київ став пунктом, через який проходили тисячі нещасних, позбавлених бойовими діями притулку в себе на Батьківщині, людей (при цьому один з ізоляційних пунктів для біженців розташовувався тоді в районі міської гавані).Зокрема, в розглядуваний нами період часу через наше місто проїхала значна кількість румунських аристократів («Королівська Сім’я, сенатори, сановники та члени дипломатичного корпусу»), котрі, направляючись в Петроград, Москву та Велике Князівство Фінляндське, на берегах Дніпра гостинно зустрічалися представниками місцевого Татіанінського Комітету сприяння цій категорії вимушених переселенців. «От имени румынских беженцев, - писали саме з цього приводу на початку січня 1917 р. в редакцію газети «Киевлянин» бувший сенатор І.Лупу, депутат румунського парламенту, доктор Козіа, професор, доктор Демостен, професор музики В.Будала, землевласник А.Теодореску, - так гостеприимно принятых в России, выражаем глубокую благодарность и признательность Августейшей Великой Благотворительнице, так много заботящейся о судьбах беженцев. Нас, румынских беженцев, встречали по нашем прибытии в Киев представители Татианинского комитета, говорящие на румынском языке и оказавшие нам великую помощь. Ввиду этого считаем своим священным долгом выразить сердечную свою благодарность Высокой Покровительнице и всему Киевскому отделению Татианинского комитета, благодаря которому страдания, выпавшие на нашу долю, кажутся менее горькими». 5 січня 1917 р., о 23.00., в адміністративний центр Південно-Західного краю дістався «наследный Принц Румынии Кароль в сопровождении председателя совета министров Братиану и лиц свиты. На городском вокзале Принца приветствовали обер-гофмейстер, князь Г.Д.Шервашидзе и Свиты Его Величества генерал-майор, князь С.А.Долгорукий, главный начальник округа, генерал-лейтенант Н.А.Ходорович, Киевский губернатор, граф А.Н.Игнатьев, исполняющий должность городского головы Ф.С.Бурчак, генералитет, дамы, представительницы высшего общества и другие лица. Принцу были поднесены цветы. После короткого пребывания на вокзале Принц, с сопровождающими Его лицами и свитой, отбыл в 12 часов ночи в столицу Империи». А ще через тиждень сюди з Ясс «был эвакуирован румынский Бактериологический институт. Институт удалось разместить в здании университета Святого Владимира, а для 80-ти лошадей и конюхов при Институте требуется помещение вблизи университета» (То есть, уже к 1 февраля 1917 года Киев превратился в один из значительных центров боевой фармакологии Российской Империи. – Белая Гвардия).

Наявні матеріали дають змогу відслідкувати й долю окремих вихідців з колишніх підавстрійських територій. Так, 4 січня 1917 р. «около 8 часов вечера на проходившего через двор дома №31 по Александровской улице Францишка Лалоса, старика 67 лет, напали двое грабителей, желая отнять деньги, и начали душить. На крик Лалоса выбежал дворник этого дома и, погнавшись за убегавшими неизвестными, задержал одного из них в погребе соседнего дома №38. Задержанный оказался австрийским подданным Станиславом Шиховским. По этому же делу задержан в тот же вечер беженец Франц Фиринович и крестьянка Лидия Макарова, 18 лет». Крім того, біженка Магдалина Феосюк стала прислугою в будинку київської міщанки Р.Вилкормирської по вул. Жилянській 52 (що не завадило їй 23 січня 1917 р. пограбувати свою господиню на 328 руб.) (для того, чтобы выразить эту сумму в современных отечественных «валютах», ее необходимо умножить (!) как минимум на 1071!! «Бедные» люди «убогой» России! – Белая Гвардия). Тоді ж Київ зробився й місцем притулку значної кількості сербських дітей.

Реалії часу викликали й значний притік до Києва чисельних бранців, положення яких тут не завжди було комфортним та безпечним. Так, «Военный Совет на время настоящей войны установил денежный отпуск на посещение военнопленными бань два раза в месяц по таксе, утвержденной министром внутренних дел, для торговых бань для посещения их нижними чинами. Для города Киева такая такса установлена в 5 копеек, но за означенную плату содержатели бань не соглашаются пускать в бани военнопленных нижних чинов». Певна частина яких концентрувалася в межах створеного для цього в межах міста Сирецького й Дарницького (на початку лютого 1917 р. утримуванні в цьому пункті солдати – вихідці з південно-слов’янських земель, у письмовій формі виступили за реставрацію Великої Сербії на чолі з династією Кара-Георгієвичів, проти ініціативи нового Імператора Австро-Угорщини Карла I щодо створення в межах дуалістичної монархії Габсбургів, окрім Австрійського та Угорського, ще й Югославського Королівства) таборів для військовополоненних.

Окремі групи колишніх вояків Центральних держав працювали на міських побутових об’єктах й підприємствах. Зокрема, «днем 10 января 1917 г. на складе угля на Набережно-Крещатицкой улице, принадлежащем Киевской городской электрической станции, рабочий, военнопленный Василий Паранчук (судячи з прізвища – русин з лав австро-угорської армії. – О.М.), набирая уголь снизу кучи, черезчур подкопал ее, отчего уголь осыпался сверху и придавил рабочего. Вызванный врач скорой помощи нашел у пострадавшего ушибы грудной клетки и перелом ребра. После первоначального медицинского пособия Паранчук доставлен в военный госпиталь» (А вот интересно: к получавшим травмы на стройках Киева в 1945 – 1948 гг. военнопленным Третьего Рейха тоже врачей вызывали? Или, может, добивали, как собак, прямо тут же, на месте, за ненадобностью? – Белая Гвардия). За даними ж початку лютого 1917 р., група полонених чехів обслуговувала центральну майстерню Київського повітового земства.

Звісна річ, підшивка номерів за два зимових місяці 1917 р. навіть такої небезталанної газети, як «Киевлянин», не дає повної картини соціально-економічоного розвику тодішнього Києва (навіть за умов обмеження його тільки вихідцями з-за кордону, що осіли в місті ще у попередні часи). Однак й за умов вельми значного обмеження змістового контексту зазначене видання В.В.Шульгіна, будучи щоденним, містить багато цінної інформації, чий аналіз дозволяє вдатися до наступних висновків:

1. Попри важкі умови існування за часів Першої світовой війни, міська промисловість була представлена цілою низкою найрізноманітніших галузей, - від майстерень по виготовленню товарів легкої промисловості до пекарень, винокурень й машинобудівних заводів включно. Якими, у свою чергу, наряду із значним числом обрусілих підприємців, володіли й окремі іноземці;

2.Аналогічна ж ситуація мала місце й в торгівлі та сфері обслуговування населення, де, наприклад, італійці володіли готелями й крамницями золотих речей, особи з британськими паспортами торгували устаткуванням й інструментами, французи – білизною, а північноамериканці (втретє після спроб 1884 та 1913 – 1914 рр.) ініціювали створення в Києві метрополітену;

3.Осіб з іноземними прізвищами знаходими і в побутовому житті. Піддані грецької Корони й зрусифіковані греки, німецькі колоністи, нащадки осман, германців та скандинавів володіли тут будинками, приміщеннями, квартирами і маєтностями, зазнаючи, як власники інколи досить значних статків, повязаних з цим незручностей та проблем;

4.Якщо ж говорити про, мовно кажучи, - «аграрне виробництво» в кордонах окремо взятого міста, то для Києва воно презентується у першу чергу сім’єю Міллер, як власника значного за розмірами садівничого господарства на Сирці. Цікавою видається й ініціатива регіональної влади стосовно використання в особистих господарствах киян фізичної сили вихідців з Китаю:

5.Чимало вихідців з-за кордону було задіяно тоді в міській народній освіті, науці та благодійництві. Зокрема, на берегах Дніпра опинився в евакуації трудовий колектив Румунського бактеріологічного інституту. З іншого бокуЮ нащадки іноземців працювали тоді в університеті Святого Володимира, Київському вчительському інституті, середній школі (Печерська жіноча гімназія, приватна гімназія Яновської, тошо), в ремісничих училищах, у школах та на курсах іноземних мов, в так званих «оперних класах», в якості гувернерів й гувернанток, у стінах найрізноманітніших дослідницьких закладів, груп, комітетів, гуртків та комісій;

6. Дещо подібне відбувалося на культурній ниві тодішнього головного адміністративного центру Південно-Західного краю. Так, за даними «Киевлянина», в київському цирку О.Кіссо гастролювали тоді видатний іспанський комік Сесіль Нішель, тріо чехів-еквілібристів Кухарж, негр Кара-Мішель, сербські цигани, бельгійські акробати, тощо. Крім того, в театральному житті Києва, окрім величезної групи режисерів, акторів та виконавців явно іноземного походження, подибуємо: а) Чеський театр, б) Польський театр, в) класиків на кшталт відомого французького артиста Мільтона.

История учит нас тому, что ничему не учит
(Вместо эпилога)

В связи с вышеизложенным на ум приходит всего лишь одна фраза: «Вы, нынешние, ну-тка!».

Старая, как мир, уже нам, сегодняшним, не совсем понятная, однако по-прежнему хлесткая, словно удар бича.

В полной мере отражающая трагический разрыв между нашей досовецкой жизнью и наступившим затем существованием.

К сожалению, продолжающимся и до сих пор…

Машкін О.М.

"ЦАРСКIЙ КIЕВЪ"  22.01.2016

Главная Каталогъ

Рейтинг@Mail.ru